Життя

Я слухала шепіт хвилі,
Хвиля тихенько шепоче,
Їй вже море набридло,
Більше так жити не хоче.

Стати б на небі зіркою,
Палко в ночі світити,
А може стати людиною,
Щоб навчитись любити?

Та кажуть від цього так боляче,
Так, ніби навпіл розірвана.
Між морем- душею, та берегом- розумом,
Губитись як квітка зірвана.

Губитись в полоні відчаю,
Від цього і сльози стрічкою,
Та ні, не хочу кохати,
Нехай краще стану я річкою.

Ой, хвіилько, любо подруженько,
Знайома мені твоя доля.
Та...

Хто, власне, знає, що воно – кохання?
Закоханий навряд чи розповiсть.
Осяяння, натхнення, хвилювання?
Блага до нас iз сфер небесних вiсть?

Лиш той – людина, кажуть, хто кохає.
Кохання свiтло, наче сонце, л’є,
Нiчого вiд людей не вимагає,
А тiльки щедро радiсть роздає.

Усе прекрасне в свiтi – вiд кохання:
I квiти, i будiвлi, i пicнi.
Воно яскраве – й перше i останнє,
Хай прийде восени чи навеснi.

Якщо хоч раз в життi любов пiзнаєш,
Осяяне з тих пiр твоє життя.
I тим єдиним...

Воїн...
Велике значення у слові
Природою було дано,
І пересічному воно
Неосяжним завжди було:
Він кинув поглядом убік,
Побачив постать - чоловік,
Запилений й сумний сидить,
Каптур хова очей блакить,
Потерті чоботи і плащ;
"Належно" оцінив і край.
Душа лиш глибше відчуває,
У витоки як поринає,
Мандрівника сумного образ
Розкриє швидко, відгадає,
Правдива там краса витає.
Людина? Ні. Істота? - воїн...
Для нього істини немає,
Лише довічная війна
І суть у ній одна - життя...

Моє серце веснонька лагідна заполонила,
Я тебе кохаю міцно від щирого серця,
Це не забаганка, це правда не сердься,
Кохання серденько мов матінка сповило

Як сонечко ясненьке, як голубоньку мою
Ціную я кохання більше за життя
Щоб приводу не було мені для каяття,
Завжди тільки щирою я буду з тобою…

Ніченька темна й ви зіроньки мої яснії
Дякую вам милі за красу вашу чудову,
Таку незрівнянну срібно – кольорову
Вона подарувала мені думки прекрасні.

Річенька глибока, вас, зіроньки...

Вони існують в світі цім,
І їх реальність - власний дім,
У ній вони є королі,
А вільнодумці тут раби.

Для них напхати свій живіт -
Найвища насолода з всіх.
Мета життя - це гаманці,
Набиті златом по вінці.

До цих бажань додать одне -
Це влада всесвітом, а ще,
А ще "сафарі" - це ж екстрім:
Уб'ємо зайвих нам тварин!

А ми живем і мовчимо.
Тваринам слова не дано...

Летять казки із мами уст у віки
До немовлят, що ще не мовлять слово,
До тих дитят ще лине колискова
Вона найкращий друг є для батьків.
Лежить дитятко у своїй колисці,
Такеє мирне, спить спокійним сном,
Вже завтра знову мамі крикне,
А ще лиш мить і скаже перше слово.
Ще тільки мить і своїми стежками
затупотять малесенькії ніжки
Іще не раз, не двічі скаже: "мама",
І погортає перші свої книжки.
Прожити б тільки мить!
Дійти б до тої миті!
Переступить невидимий барьєр.
Туди, де ігри...

Шановні, славнозвісні, ніби, щирі депутати!!!
Верховна Рада нині ринг - не установа,
А може досить імідж України плямувати
Ви рішення приймайте вірні в залі урядовій..

Щоб не з’явилася енергетична криза,
Астрономічно, штучно піднятих тарифів,
Надайте зміни ,досить вже сюрпризів,
Знайдіть благаю доленосний вихід.

Не змінять бійки, змісту, суті суперечок,
Загрозливі стають вже настрої в державі.
Амбіції надмірні зараз дуже недоречні.
Не допоможуть, зіпсують життя реалії...

Як ніжно вечір пахне далиною,
Як ніжно руки зводяться в мости.
Ти сяйвом марева завжди зі мною,
Ти-ніжним порухом в моїй душі.

Як сум тополь, що височіють шляхом,
Леління кіс зеленокосих верб.
Зринають миті-спогади, як щастя,
Вони примарні. Сотні тисяч веж

В душі моїй нікому не зламати,
Життя мое уже не повернути.
Мене знайти-це ще не значить щастя,
Найважлтвіше-щоь ніколи не забути.

Ти бачиш хмари?
Вони пливуть,
Вони знайдуть
Все те, що ми ховали.

Надії, сподівання, мрії
Забути ми хотіли,
Нам так зручніше жити
І очі закриваємо, йдемо далі.

Сідати в кайдани-
Самі напророчили,
Свою повагу вбили
І приховали нікчемності прояви.

Ми забули, що таке воля,
Що таке власна думка,
Що таке надій спрага
І навіщо життя.

І тільки погляд у небо
Змусить все згадати,
Змусить зуміти-
Полетіти до справжнього себе...

Останній тролейбус. Вдивляюся в вікна..
Приникла щокою до мокрого скла..
І навіть в фіранки ця осінь проникла.
Та навіть за ними тебе вже нема.
Ти десь за кілометри, може, за вічність
мандруєш по станціях мого життя,
вслухаєшся в серця свого мелодичність,
та в серці моєму тебе вже нема...