Вже

Навіщо приходив
як не хотів?
Чому звонив
як не любив?
Навіщо мені все розказав?
Чому так в душу наплював

А я мовчу і тихо плачу
про це нескажу я нізащо
Що я кохала може й ні...
Але навіщо це тобі?

Збирався кинути курити ,
але не зможеш ти лишити
А я й не кину,
хоч ти і не знаєш,
Але і так не ти страждаєш
Але мені вже все одно,
бо не цікаво все було
Одна зустріч, дві розмови
усе як завжди ті приколи
І тупо й весело було,
усе загуло , все забули
ще й трохи...

Над таїною посмішки Джоконди
Почесну варту пїять віків несуть,
Присвячено трактати їй і оди,
Та не збагнено Жінки тої суть!

Тебе, кохана, я давно вже знаю –
Чи є хто в світі ближчий, далебі!
Та з кожним роком знов я відкриваю
Незвідані скарби душї в тобі.

Та що роки! Неначе блискавиця,
Ти в мить одну з’являішься мені…
Що означа вогонь в твоїх зіницях –
Любові спалах чи раптовий гнів?

Часом буваєш лагідна і мила,
Часом похмура, замкнена, сумна,
А потім знов, як море те мінливе...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...

Я не засну, якщо ти не прийдеш
і біль не заспокоїш мій глибокий,
крізь відстані мені не принесеш
в долонях-крилах довгожданний спокій.

Це можеш тільки ти, лиш ти один –
мене порятувати від будення...
Спинити плин настирливих хвилин
і повернути втрачене натхнення.

Я так тебе чекаю!.. Я тону
у загрубілих сутінках кімнати.
Без тебе цю пітьму не прожену.
А сили ледве вистачить чекати...

Зійди до мене, Бога посланець!
Покинь своїх висот небесні храми.
Ти ж бачив біль закоханих...

Напівоберту так приваблива;
Кидав потайки погляд скрадливо,
Мить недовгую очі дихали
Тою вродою; було тихо так…

Сонця промені позолотою
Устеляли їй коси шовкові,
Вії довгії, шкіру ніжную;
Схаменувся, та було пізно вже…

Спопелила, пітьму розвіяла;
Підкорили мене ті віяла,
Ті долоні, маленькі ніженьки,
Темних очей солодкі вишеньки…

І не стало десь мого спокою;
Відчуваю, лечу в глибокую
Нескінченную прірву мріяти
Про взаємність… і що тут вдіяти?..

Втічи у степ від людської пустелі
Й насамоті уголос помолись.
Тим відчини назовні серця двері,
Нічого не жалій і не скупись.

Ось вітерець,– віддай йому всю силу,
І лють твою, і злобу хай бере,
Несамовито хай він віє-виє,
Та в тобі вже нема того, що зле...

Страхи всі з підсвідомості назовні,
За ними зійде сутінків мана,
Вона така тонка, така безкровна.
Їй треба острах? – Хай візьме сповна.

Образи, заздрість – непотрібні речі,
Тому із себе просто викинь їх;
Всі...

Коли пустий, коли тебе немає,
Коли немов розсіялось тонке,
Не місце відчаю – таке в житті буває –
Не бійсь, ти віднайдеш своє, людське...

Але не серед інших чоловіків.
Ти йди туди – за соціуму край,
Серед дерев і квітів знайдеш ліки,
Лиш сядь, і в себе двері відчиняй.

Впусти туди спочатку першой тишу,–
То спокій, ніби мовчазне буття,
Але, прислухавшись, ти розпізнаєш риси,
Бо сповнена вона завжди життя.

Там десь струмок, хоч вдалині, а чути,
Напийсь із нього...

За вікном спить спокійно берізка,
Тихо вечір зимовий згасає,
Чути подих весни зовсім близько,
Скоро сонце згорить в небокраї.

І настане магічна пора,
Що зветься словом коротким "ніч",
Вже поснула сільська дітвора,
Обізвався голосно сич.

Не спиться юнці до ранку,
Все плекає мрії чудові,
Та ось-ось прозріє світанок,-
Зазбирає хмаринки казкові.

Все живе і радіє світу,
В природі панує гармонія,
Грає чисто у верховітті,
Вітер чарівну симфонію.

Життя-то є гра,то- реаліті-шоу,
Де кожен герой є чудовий актор.
З тобою задуже загрались ми, любий,
Тому і зашкалює в серці мінор.

Тому,що не можу я грати чудово,
Настільки красиво, як ти вчив мене.
Ти всі ті уроки провів суперово,
Та з пам*яті образ навряд чи мине.

Не можу забути ті очі блакитні,
Байдужий той погляд,що був на мені.
Не йдуть в мене з пам*яті руки ті мужні,
І мрії мої, що належать тобі.

Так сумно, що разом не будем ніколи,
Так боляче, що у житті ти...

Чи бачиш душу ти злиденну,
Чи бачиш темну пустоту.
В його очах світло-зелених,
В безмежну зазирнувши гіркоту?

Цей ідол багатьох скорив,
Більш не належачи нікому.
Твій розум демон захопив,
Його ти раб тепер до скону.

В твоїй душі метуть сніги,
А серце - більше не палає.
Зобвенний розумом і ти,
Тобі до волі, як до Раю.

Несучи камінь крізь світи,
Котрі кінця свого не мають.
Йдучи по землях, крізь віки,
Разом з тобою всі страждають.

Але не довго це триває,
Не виніс мук...