Були

Где то на Сейшелах сохнут пальмы после урагана под ветрами.
Были острова когда то раем с самыми запретными плодами.

Черепахи помнят дни былые, благодать ушедшей в воду суши.
Соловьи буль буль звенят в трактире,какду кричат, тревожа души.

За мулаткой шлейф летит ванили, и креольский слышится распев,
Сколько лет вы здесь бы не прожили, не испить малиновый рассвет

Святості в тілесної любові не було й нема .
Вона приносить лиш залежність й горе
Чому ж тоді любов Душі остила так
І вже не зрозуміти смак любові

Вона приходить і вривається в життя
Яке плило спокійно ,тихо
То щож це діється із зміною буття
Яке було колись лише Душі Любов'ю?

То хто ж змінив основи у житті ?
Хто похіть запустив у наше тіло ?
Нехай він згине,кане в небутті
Й ніколи більше не володіє нашим тілом.

Прокинусь досвіта... блукаю...
В осінніх барвах... добре знаю,
Що буде так, як і було...
І змін ніяких не чекаю.
Шукаю те, чого немає...
І чи було?... Лише світає...
А день, закінчився давно...
Не розпочавшись... так буває.

Що булО - те булО. Безголосся.
Наче темрява - сковує гріх...
На моє, з сивиною, волосся...
Білим попелом падає сніг.

А що, зостається мені, печалю хмільний стакан
Розлука, сестра Журби, танцює зі мною канкан
А з нею, Туга і Сум, хай плачуть, по мене вже
Я осені не боюсь, кохання було, адже!

Хай плачуть Туга і Жаль, танцює канкан Печаль
Хай я, від туги, кричав, за те, я весну стрічав
Хай виють Туга і Жаль, хай сумно звучить струна …
Хоч Осінь уже прийшла, була ж, у душі Весна!

А що, зостається мені, Кохання хмільний напій
Тверезим не стану Я, Я до смерті, бранець твій
Я кличу тебе у сні, Я марю...

Моє серце веснонька лагідна заполонила,
Я тебе кохаю міцно від щирого серця,
Це не забаганка, це правда не сердься,
Кохання серденько мов матінка сповило

Як сонечко ясненьке, як голубоньку мою
Ціную я кохання більше за життя
Щоб приводу не було мені для каяття,
Завжди тільки щирою я буду з тобою…

Ніченька темна й ви зіроньки мої яснії
Дякую вам милі за красу вашу чудову,
Таку незрівнянну срібно – кольорову
Вона подарувала мені думки прекрасні.

Річенька глибока, вас, зіроньки...

Ти брав мою руку... часто всміхався...
Ти завжди казав, що я від всіх краща...
Ти слово промовивши прямо у вічі
Вдихав в мене радість... і мабуть би навіки...
Та просто нічого безплатно на довго немає.
І всі ті прохання, нездійснені мрії...
Пустенькі словечка і марні надії...
Усе ти пустив, не сказавши нічого
І вітер давно вже розвіяв останню розмову.
І ти вже давно мене позабув
Бо поруч твій "ангел" новий...
Вона... довгонога брюнетка...
Сміється все з жарту... говорить приємно...

Я не засну, якщо ти не прийдеш
і біль не заспокоїш мій глибокий,
крізь відстані мені не принесеш
в долонях-крилах довгожданний спокій.

Це можеш тільки ти, лиш ти один –
мене порятувати від будення...
Спинити плин настирливих хвилин
і повернути втрачене натхнення.

Я так тебе чекаю!.. Я тону
у загрубілих сутінках кімнати.
Без тебе цю пітьму не прожену.
А сили ледве вистачить чекати...

Зійди до мене, Бога посланець!
Покинь своїх висот небесні храми.
Ти ж бачив біль закоханих...

Так, я не пишу давно вершів,
Чому? Напевно болю було мало,
тепер, так вистачить цого,
напевно, кожному б на цій землі роздала.
Моя любов така примхлива діва,
Від неї я літаю наче птах,
а то ось так болить десь зліва,
Та люди кажуть, що це страх.
В моїх очах немає радостї, Вона,
кудись поділась, може і втекла.
Годинами дивлюсь на небо,
там хмаринки,
Та ім так холодно самим,
Я розумію іх , бо часто, на одинці
я залишаюсь з світом що німий.
Так,є кохання, воно – моє диво,
Та...

Над світом сходе зірка не одна;
Їх дві, і кожна з них самолюбива.
По-перше, зірка Сили – то війна.
Та є ще зірка Права – слова сила.

Безжальні промені у кожної із них.
Одна усе спустошити лиш хоче,
За слабкість – вбити, за супротив тих,
Хто не скоривсь їй, в люті спопелити!

Та інша теж глуха до нарікання.
До того ж, ще й сліпая від природи.
У неї лиш одне бажання:
Щоб все було, як їй лиш до вподоби.

Коли над нами сила – то біда;
Кайдани й батоги – то її слуги...