Осiнь

Осіннім проходимо лісом,
І лист шарудить під ногами,
То ельфи співають нам пісню,
Неначе ми в казку попали.

Берізка ось тут золотая
Милується тихо собою,
А лист опадає, лягає
На трави лісні красотою.

Останні листочки зірвались,
Повільно над віттям кружляють.
Душа це осіння, здавалось,
Так мучиться, тане й згасає.

Це – осінь… Давно уже осінь,
А небо так само все синє…
Останнього сонця вже просить
Червоная брость горобини.

Повітря прозоре і чисте,
І голос летить у висоти...

Закінчилась осінь... мелодія смутку,
Ще місяць і рік пролетить.
Залишилась пам'ять... квітки - незабудки,
Безмежного неба блакить.

Біжать місяці... восени промайнули,
Казками у моєму сні,
Сторінки кохання щасливим минулим...
І тим, що наснилось мені.

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей...

Пожовкле листя в парку лежить.
Про лiто спогад, щасливу мить…
Сезони року як людське життя,
Весна та лiто, осiнь, забуття…

Тарас Тимошенко
24.11.2016

Прокинусь досвіта... блукаю...
В осінніх барвах... добре знаю,
Що буде так, як і було...
І змін ніяких не чекаю.
Шукаю те, чого немає...
І чи було?... Лише світає...
А день, закінчився давно...
Не розпочавшись... так буває.