Зарубежные детективы

Land of my dream
Day time will supersede the night and so on will continue for many generations. I know that it will stay the same until the moment we are together. I remember each time we spend; it was a moment we actually deserved in our life…

But sometimes you understand how much you love someone when you lost what you had.

My voice was anxious, when I sad “I’m leaving”. My eyes were crying when I looked at you, because at that time, I sow an inevitable end between us. Nothing exists...

Ніч. Світло машин обкрадаючи озирає кімнату, шукаючи чогось цікавого. Нічого особливого не побачивши, швидко тікають, сховавшись за вікна. Цього не може побачити людина, яка спить ніччю. Цей краєвид бачать нічні роздуми людей, які як світло машин: то з’являються, то зникають.

Саме в одну з таких ночей, дивлячись у стелю, про щось думала дівчина. Вона вже давно не може спати ночами: її думки не відпускають в вигаданий світ сону.

Ця дівчина ніколи не була частиною цього світу. Її ніхто...

Вона зайшла до під’їзду і важко прихилилась до стіни. Нарешті вона майже вдома. Ще кілька кроків і відчує тепло своєї подушки. Вона ридатиме в неї до ранку. А вранці збереться й піде на пари, наче нічого не сталося. Вона не хоче, щоб він дізнався, що вона страждає.

Або вона піде до найближчого бару і нап’ється дешевого вина. Ні... Так низько вона не впаде. Через нього, негідника, - напиватися? Пекла жага помсти. Такої, щоб на все життя запам’ятав! Краще вже померти. О! Гарна ідея. Тільки як...

Вітер тихо пройшовся по даху будинку рознісши пил здається столітньої давньості, місто завмерло в полуденну спеку на вулиці зрід видно було людей які поспішали, митушилися аби тільки заховатися від сонячних променів випікаючи кожну живу клітину планети. Хмари бігли за обрій не дивлячись в низ, розкривши наповну свої крила; вітер тихо і ніжно лелів її нужну шкіру і почервонівші очі від десятка слізних ночей, з даху багато поверхівки було видно всю красу міста гори які зеленими стінами оточили...

Спливає краплинами дощу моє життя по запиленому склу долі. Не мрію, не думаю, не чекаю. Барви радості злились у сіру тінь таємниці.

Сірими стали дні і непроглядно темними ночі. Твій образ вдень чужий, а вночі невідомий. Тільки стогін і шепіт, тільки збудження і бажання стати одним цілим.

Лише бажання; не кохання, не пристрасть, а бажання. Таке невідоме і просте, без якого нас не існує. Не існує нашого життя, у якого тепер одне ім`я – ми. Але нас не повинно бути і розривається серце і миттю...

Не розказуйте мені, що життя прекрасне… Не треба мене переконувати, що в цьому мерзенному житті є щось класне. То все неправда. І в тому я вже переконався… Одна бездонна байдужість… Про яку цінність життя можна говорити, коли саме воно нікому не є потрібне.

Що є людина? Та сама тварина, комаха, хробак… Ну чим вона відлічається від них. Тіло складається з тих самих компонентів. А мислення!!! Чим відлічається воно? А нічим, прості інстинкти, тупі звірячі інстинкти…

Але в глибині моєї душі...

The sand under the feet was moist and cooled bare soles. Waves moved on a beach with the next second join again the great ocean. A cold northern breeze pinched the skin and tousled the hair from time to time. The sun has almost disappeared beyond the skyline, left only a thin crimson line, which like an arrow pieced the distant sky. In that tardy hour the ocean begins to stir, to move, as if somebody has disturbed it, the grey mass of water was raging and rolling. The gale was approaching. Rain...

Я дивлюсь в його темні як ніч очі…я вже майже не чую того що він говорить, чомусь мені це більше не цікаво. Я розумію що чогось не вистачає…чого саме? мені бракує слів, мені бракує думок…бракує іще чогось…- зникло притяжіння, його більше нема. В нього дещо пожмаканий, втомлений і вимучений вигляд, він і досі вариться у якихось своїх справах при цьому як завжди впевнений у собі щодо мене…щодо всього навколо.

Я дивлюсь у вікно і не розумію що взагалі я тут роблю, вже так давно загинули всі...

- Синочку мій любий, не плач, зараз я тобі заспіваю мій солоденький, ось так, - молода жінка лагідно посміхаючись вкутала дитину і присіла колихаючи біля вікна. Немовля заспокоїлося, притихло в теплих материних обіймах, прислухаючись до тихої сумної пісні. Раптом двері з вулиці хтось рвонув і різко брязнув ними по розшатаним одвіркам.

- Катерино, Катю, де ти? - пролунав по хаті різкий чоловічий голос. Відчинилися двері і в кімнату вбіг розхристаний Василь. Дитина заплакала

- Чого ти кричиш...

Я тебе відчуваю… на дотик… Холодний, зі скляними, порожніми очима, тоненькими пальчиками музиканта, акуратним манікюром, в білій сорочці, начищеному взутті… Випрасуваний, чистенький… Від тебе злегка повіває ароматом польових квітів та кориці… Хм… Дивне все ж таки поєднання… Очі голубі… Як плесо води у озерці біля якого я так часто люблю прогулюватись. Знаєш як називають голубі очі?.. В них справді можна втопитись… Чи захлинутись, ковтаючи спраглими вустами таку жадану голубизну… Довгі, чорні...