Из 3 или вон

Кончилась жизнь...
Укотилась монета...
Скорчилась в боли в углу туалета.
Грязным шприцом,среди вони и зла...
Стоп!На всегда её песенка спета,
Стал последним укол,в углу туалета.
Душою и телом заведует грязь,
Сама себе шепчет:"Я полная мразь"
Подобно дыханию,стало ей уколоться
Вот только финал у подобных,один...
Не люди,а мрази,их кровь -героин!
Родным лож в глаза,что последний укол..
И вот...Бездыханно,как камень упала на пол...
Всё!Кончилась жизнь,укотилась монета...
Последнии...

Ті, що за море вiдлетають,
Міняють небо, а не душу.
Вони душею пам’ятають
Смачну, м’яку, солодку грушу,.
Дiдусь її зiрвав на радiсть
Онуковi на тiм подвiр’ї,
Що не забуло й досi навiть
Мене в родинному сузiр’ї…

Усi, кого штовхає доля,
У мандри прикрi i далекi,
Кого примушує неволя,
Струмки лишати i смереки,
Беруть з собою у дорогу,
Як оберiг, пiсенну мову.
I я без неї анi кроку –
Не пiдкорюсь чужому слову.

Усi кого заводить лихо
За обрiї в часи негоди,
Свiй жереб...

Я, не в змозі, вгамувати свою тугу, за тобою
Якесь в мені таке незрозуміле, дивне відчуття
А серце, щось так лагідно наповнює любов’ю
Яка, дарує, найсолодші, та приємні почуття

Нема ні світла, ані радості в сумних очах моїх,
Хоча б хвилинку я тебе коханий мій не бачу,
Ні, не відмовляюсь я від щирих почуттів своїх
Без них я сенс життя, одразу ж так утрачу,

Без зайвих слів вони вражають диво-насолодою,
Ті почуття, турботливо в мені все надихають
І користуючись най першою в житті...

Помнишь, как в сгоревшем рае
Мы с тобой устроили войну?
Как мы воевали! Как играли!
Как остались живы - не пойму.

Как сносили вечный райский сад,
Строили из бревен блиндажи,
Сдаивая масло из лампад
Смазывали жирно «калаши»!

Как воняли, полыхая, перья
Ангелов, разорванных в хламьё!
Как ревели, разбегаясь, звери.
Ну а мы держались за цевьё!

Милая, в безумие ныряя,
В схватке рукопашной мы сплелись…
И рыдали старожилы рая
Проклиная праведную жизнь!

Моє серце веснонька лагідна заполонила,
Я тебе кохаю міцно від щирого серця,
Це не забаганка, це правда не сердься,
Кохання серденько мов матінка сповило

Як сонечко ясненьке, як голубоньку мою
Ціную я кохання більше за життя
Щоб приводу не було мені для каяття,
Завжди тільки щирою я буду з тобою…

Ніченька темна й ви зіроньки мої яснії
Дякую вам милі за красу вашу чудову,
Таку незрівнянну срібно – кольорову
Вона подарувала мені думки прекрасні.

Річенька глибока, вас, зіроньки...

Дай нам Боже, дай нам сили
подолати всі шляхи,
Щоб дожили ми до згину,
а вороги - навпаки.

Хай гуляє вітер в полі
і даються нам в знаки,
що немає краще долі -
Батьківщина, я і ти.

Що це значить - бути з нами,
порявніись на віки
чи зробить верховну зраду,
щоб забути назавжди,
що є люд, є мрія вічна,
що не згасне у пітьмі,
вона бореться одвічно
за найкраще у житті.

Може й здатен хтось сягнути
до найвижчої мети,
та навряд, то просто люди,
що згубилися в пітьмі.

О Сітро, владчице, силу свою
Зішли й купцеві, й лихварю,
У ніжки твої низенько поклоняться
І вівтарю твоєму блаженно помоляться.
Прибічники твої най величать тебе,
Бо кожному даєш прекрасне ти лице.
Вони ж у віддяку мереживом сірим
Плетуть собі долю без горя і біди.
Чого ж тобі треба від мене, богине,
Най краще відчую гіркого полину.
Не знаю й не хочу я знати тебе,
Знання це смертельне, бо душу уб'є,
Най краще відчую гіркого полину.
До шляху пізнання твоєї науки
Ні разу не...

На улице людной пукнуть так трудно,
Бурлящие газы походку меняют,
Вы сделали это, в миг стало безлюдно,
Не всем же приятно если воняет.
На улице людной не сделать отрыжку,
О воздух тревожный слух раздражает,
Вы сделали это, так смачно все вышло,
И сразу тревоги все прочь отступают.
На улице людной чертям лишь не трудно,
Устои мещан камнем давят на грудь.

А я пивал
из грязных луж,
болотных бочагов
и речек в половодье.
Держась за гуж,
терпел, когда не дюж,
и не марал солдатское исподне,
когда стреляли с гор,
когда - в упор,
когда разрывы -
гуще, чем нарывы
на обмороженных
в разгар декабрьских стуж
ногах...
______________ Давай, метель - завьюжь,
дождина - шпарь, и жарь сильней, светило...
А нам ничто иное не светило:
пехота, братцы, и сейчас - пехота.
Ее удел - в крови, поту, блевоте,
скотинке серой, выблядку...

Як ніжно вечір пахне далиною,
Як ніжно руки зводяться в мости.
Ти сяйвом марева завжди зі мною,
Ти-ніжним порухом в моїй душі.

Як сум тополь, що височіють шляхом,
Леління кіс зеленокосих верб.
Зринають миті-спогади, як щастя,
Вони примарні. Сотні тисяч веж

В душі моїй нікому не зламати,
Життя мое уже не повернути.
Мене знайти-це ще не значить щастя,
Найважлтвіше-щоь ніколи не забути.