Проза зарубежная

«______________ …ураган «Метью» приближается к побережью штата Флорида!.. Скорость ветра в эпицентре,.. – более двухсот километров в час,..» — лихорадочно сообщают СМИ… А УРАГАН уже побывал на Гаити…

Число жертв достигает более 1000 человек!.. А сколько разрушено и унесено Ветром: домов,.. хижин, зданий и сооружений… …бушует матушка – Планета!!!.. Которая,.. в сознании нашем обыденном,.. — давно уже и не «матушка»,.. даже и не Мать.

…а просто ТВЕРДЬ. На которой стоять еще можно,.. и...

Рассказывали о случае со Спасителем в Тараще. Домашние готовили пищу у печи, а Спаситель прилегли на лавку отдохнуть. (Лавки тогда были и для сидения и для сна; необходимая мебель в украинских хатах).

Женщины, что-то готовя, заговорили о том, как они хорошо научились хлеб выпекать. Спаситель отозвались: «Это Я вас научил хлеб выпекать!» Женщины возразили: «Нет, мы сами научились!»

Спаситель мгновенно встали в полный рост из лежачего положения и громко сказали: «А Я вам говорю, что это Я...

Прочитал недавно рассказ, или новеллу, а может и эссе о старости и нежности, о дружбе и любовных ожиданиях тех, кто на склоне своих лет жаждет социума, сожительствует в ограниченном пространстве специальных центров, домов, богаделен, пансионатов для пенсионеров и болеющих душой престарелых и задумался о жизни и смерти, о том, что так бывает мучительно больно за прожитые годы, жаль, что не успел и уже не успею, не смог и больше не смогу, не испытал и мне уже не испытать того, что пишут, поют и...

Многоуважаемый соседушка! (Простите великодушно запамятовал ваше имя и отчество) Примите от меня новое послание с тысячью извинениями, за то, что в который раз осмеливаюсь беспокоить вашу душу писанием со своим жалким старикашечным юмористическо, ироническим содержанием. Вот уже немало лет прошло с тех пор, как я послал Вам своё письмо, но оно либо не дошло, либо не привлекло Вашего внимания. Я по прежнему не знаю, кто Вы и с какой части света Вас к нам простолюдинам с мелкой душой и...

Я стою на дорозі. Мене оточують неймовірно міцні паперові стіни. Я можу їх не помічати, але вони є. Я можу їх підпалити, але вогонь дасть їм нове життя і вони, ніби фенікси понесуть мене у світ думок, мрій і найкращих сподівань.

Вони не є мною, але я є їхньою часткою. Я не знаю, коли стала нею і не знаю, чи зникнуть в майбутньому ці стіни, чи ні. Краще б ні, бо я- їх частка, і мабуть якщо зникнуть вони, зникну разом з ними і я. Я стою на дорозі. Повз мене проходять тисячі людей, тисячі машин...

Квітів люди не шкодують. З легкістю руки вони їх зривають, топчуть їхні руки і йдуть далі, навіть не оглянувшись. І зовсім не важливо, що квіти згодом помруть на їхньому підвіконні. Це вже нікого не цікавить. Невже їм приємно дивитись, як погибають інші? Люди не вміють цінувати красу, так само, як не вміють цінувати все що мають.

Жила на світі одна квіточка. Її багато разів зривали, топтали, ненавиділи, але вона виживала. Та одного разу ця квітка обмерзла на морозі. Всі вже були покинули...

В моєму «списку» стандартних запитань, за допомогою яких я пізнаю людину є таке питання: «Як ти відносишся до фемінізму?».

Звісно здебільшого скромно запитують що це таке. Я вже рідко дивуюсь такому незнанню.

Але все-таки хочу написати про це.
Я ось нещодавно говорила аською зі своїм старим знайомим. І якось на початку нашого знайомства я не питала про його відношення саме до цього…тепер згадала. Відповідь мене вразила)) Бо здавалась та людина мені зовсім іншою))

А відповідь була...

Сонце, тьмяніючи від втоми, пірнуло за обрій, розхлюпуючи свій багрянець на край неба. Ніч поволі входить в свої права, несучи із собою освіжаючу прохолоду. Місяць, накрившись тінню землі, ліг відпочивати виставивши з під неї тільки своє ясне чоло – молодик, як називають його в народі. Зорі, повторюючи свій звичний шлях, розбрелися по сузір’ям, щоб гуртом впливати на святі і грішні, щасливі і нещасні людські долі.

Зорі і долі, заплетені у дівочу косу невідомою але вмілою рукою майстра. Навіщо...

Осінь мілкою ходою равлика, вже майже рік, прямує в кінець літа. Не поспішаючи, листок за листочком, стеблину за стеблиною, вона поволі вбиває своїм кольоровим поцілунком.

Ліс на горі схвильовано зашумів, почувши звістку вітру проте, що він зустрів по дорозі підступну, підперезану дощами холодну осінь.

Але піднімаючись навшпиньки дерева не бачили нічого крім стрижених полів, які лежали через дорогу, упершись ногами в село, гріючись під ласкавим серпневим сонцем. Все побачене, а також спів...

Вийшовши з городу я сідаю на лавку – гойдалку, випрямляючи натомлену копанням спину. Запаливши, глибоко затягуючись, милуюсь

тихим серпневим вечором. Хаотичний перебіг думок почав складатися

в ціленаправлений потяг для відправлення у вічність.

Відгриміло важкими грозами, відмолотилося стиглим зерном

соняшникове літо. «Цікаво яке воно вже на рахунку?».Повертаюся назад, у

початок свого осмисленого життя. Літо, скільки разів в дитинстві я тримав

його на руках, грався з ним...