Перша вчителька

Багато складено віршів про самих різних вчителів,
А я сьогодні напишу про любу вчительку свою!
Вона найкраща,добра, мила,
Ім’я гарніше в світі - Віра!
Вона для всіх нас друга ненька,
Хоч іноді бува строгенька,
Вона нас вчить писать, читати,
Усіх довкола поважати,
Моя вчителька від Бога,
Більш такой нема ні в кого!!!

А ось і перший сніг, а я сумую...
Така краса навкруг, а я не бачу.
Твоє обличча я на склі малюю,
Лиш за тобою мое серце плаче.
Дивлюсь у небо, падають сніжинки...
Ловлю вустами їх, та посміхаюсь.
Люблю відчути, тануть як крижинки,
З тобою, любий, в мріях обіймаюсь.
Алла Тимошенко

Милий мій янголе, добрий, веселий,
Ти підкорив ніжне серце моє..
Ясний мій соколе, сенс мій життєвий,
Погляд що взимку зігріє мене.

Перше побачення,перший цілунок.
Перше серьйозне моє почуття.
В серці колись відшукало притулок
Щоб залишитись на все життя.

Перші, можливо невпевнені, кроки
З чассои сміливі стають і чіткі.
Нам допоможуть пройти світ широкий.
Щоб вірний шлях у життя віднайти.

Дідусь старенький – сива голова –
Пришкандибав до братської могили …
Постояв … щось згадав … прошепотів якісь
слова …
Дві квітки впали на гранітні брили,
А по щоці його котилася сльоза.

Життя важке, хоча проте цікаве,
Прожив цей сивочолий ветеран:
У сорок першому пішов на бій кривавий,
Хоча тоді ще й вісімнадцяти не мав,
А потім довгі-довгі роки працював
На благо Батьківщини – для Вітчизни слави!

Життя печать залишило свою –
І очі діда вже й забули, що є сльози,
Та тут...

Летять казки із мами уст у віки
До немовлят, що ще не мовлять слово,
До тих дитят ще лине колискова
Вона найкращий друг є для батьків.
Лежить дитятко у своїй колисці,
Такеє мирне, спить спокійним сном,
Вже завтра знову мамі крикне,
А ще лиш мить і скаже перше слово.
Ще тільки мить і своїми стежками
затупотять малесенькії ніжки
Іще не раз, не двічі скаже: "мама",
І погортає перші свої книжки.
Прожити б тільки мить!
Дійти б до тої миті!
Переступить невидимий барьєр.
Туди, де ігри...

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей...

Не кажіть дурниці,
Краще - гей, заждіть -
Хлібом-сіллю жниці
Правду освятіть.
Квіти коло хати,
Гуси на ставку -
Україна-мати
Ніби у раю…
Та в лиху годину
Вітер сновигав -
Клав у домовину,
З мертвих піднімав…
І коли полями
Спалахи зорі
Жито цілували
Рідної землі -
То були махновці,
То була війна -
Українські ночі -
Хижий птах літа…
Думи невеселі,
Вітерець гуля,
Ходить по пустелі -
Журиться земля…
Та Махно завзятий
Вірить, що народ
(Годі вже чекати)
Зробить першим крок...

1.Нарешті Правда повернулася у Всесвіт
І незалежно від того, хочемо ми чи ні
У породіллі-матері дитя відкрило очі у Всесвіт
І прізвище Материнське взяло повік.
2.Там у Європі простіше
А слов*яни пов*язані з усіх сторін «Отцем»
Прізвище візьмемо материнське,
А далі, як бути із по-батькові отим?
3.Він власність поставив на кожному
Закодувавши вміло слов*янський народ
Бо знав: через слов*ян повинна прийти Правда,
Що означає: смерть «Отцю» і його ділам.
4.А хто є батько наш читаємо у...

Хотелось бы домой,
Добраться бы живой,
Нырнуть тебе на грудь, -
Про ужин - не забудь!

Я под столом засну
капусту посолив,
С намеком на весну
Лапы тебе помыв
…

И, вот, что получилось,
Пока Жена ехала домой:


Экспромт
…



Хотелось бы домой…
Почти полуживой
Упасть тебе на грудь…
На радости, что – мой,
По-прежнему родной,
Отдаться, и, уснуть…

Но, через пять минут,
Отправь меня на суд, -
Пролить по-бабьи сок,
Ещё раз, - не забудь, -
Стоял, чтоб не согнуть...

Как далеки мои «когда-то двадцать пять».
Я знаю времени до «Happy end» в обрез.
Как вспышка жизнь, ее уж не воротишь вспять,
Так древа кОроток колец годичных срез.

Как мало, коли жизнь всего лишь только миг,
Твои полмига, еще ждущих, впереди,
«Рожденье – смерть» - маршрут, как краткий света блик,
Вдруг понимаешь после сорока пяти,

Когда уже наполовину отгорел.
Так страшно! Тянет оглянуться... Есть ли след?
И сколь среди людей таких, кого согрел,
Любил, рукой своею охранил от бед...