Из 3 или вон

Глядишь на красоту лебедей!
Душа здесь у Дона радуется…
Вон у них сколь новых друзей
И всё у них на Дону получается.

Вот так бы и народу жить надо!
Была бы жизнь, тогда награда,
А народ веками по жизни в
войне…
Да! На планете годами в кабале.

Когда ж жить научимся без войн???
Чтоб не стоял в мире, людской вой…
От того, что дети гибнут на земле,
Как в кромешной кровавой мгле…

На балете это было.
Моська громко заскулила.
И ее погнали вон.
- М-да, приветливей был Слон!

Ты!? Не читал Шекспира!?
Да, не читал. И что ж?
Ну, вон они, читавшие Шекспира.
Такое вытворяют, что пробирает дрожь
За подлости, творимые по миру.

Пусть кто-то с вожделеньем
чтит Англию, как свет.
Английский говор мне не интересен.
И для души моей милее в мире нет
Раздольных задушевных русских песен.

Прекрасней нет просторов
родимой стороны,
Её за раз и не окинешь взглядом.
В ней есть ключи того, чем русичи сильны,
И мне для жизни большего не надо.

Поздняя осень, играет красотой!
Вишня не желает расставаться
с листвой…
Нравится ей… этот яркий наряд!
Солнца нет, а листья вон как
горят.

Фото автора.

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей...

У ясному небі найбільша, найкраща
Чарівна, як казка сіяла зоря.
Яка вона чиста, яка вона гарна,
Яка вона ніжна, яка осяйна!
Нікому нічого вона не казала,
Нічому нікого не вчила вона.
Вона лиш світила, вона лиш сіяла
Уся в тому світлі вона лиш жила.
Та небо сміялось, Земля посміхалась,
Бо кожному в душу світила вона.
Страріла планета, віки пролітали
Та в небі сіяла, сіяла зоря!

Закохана жінка - сонце в бокалі
Чарівний нектар, квітка мигдалі
Вона надихає і мучить до болі
П’янить і дурманить, як запах магнолій

Закохана жінка- таємниця природи
Вона непостійна наче погода
Беззахисна, ніжна, чарівна лілея
Кохай її завжди, вона твоя Фрейя

Закохана жінка- відьмине зілля
З нею, ти Бог, без неї- похмілля
Про похмілля, не думай- упийся, літай
Закохана жінка- це пекло! це рай!

Кохай, до безтями, все інше лиш тлінність
Закохана жінка, - божественна цінність...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...

Так, я не пишу давно вершів,
Чому? Напевно болю було мало,
тепер, так вистачить цого,
напевно, кожному б на цій землі роздала.
Моя любов така примхлива діва,
Від неї я літаю наче птах,
а то ось так болить десь зліва,
Та люди кажуть, що це страх.
В моїх очах немає радостї, Вона,
кудись поділась, може і втекла.
Годинами дивлюсь на небо,
там хмаринки,
Та ім так холодно самим,
Я розумію іх , бо часто, на одинці
я залишаюсь з світом що німий.
Так,є кохання, воно – моє диво,
Та...

Коли пустий, коли тебе немає,
Коли немов розсіялось тонке,
Не місце відчаю – таке в житті буває –
Не бійсь, ти віднайдеш своє, людське...

Але не серед інших чоловіків.
Ти йди туди – за соціуму край,
Серед дерев і квітів знайдеш ліки,
Лиш сядь, і в себе двері відчиняй.

Впусти туди спочатку першой тишу,–
То спокій, ніби мовчазне буття,
Але, прислухавшись, ти розпізнаєш риси,
Бо сповнена вона завжди життя.

Там десь струмок, хоч вдалині, а чути,
Напийсь із нього...