Думка

Моє серце веснонька лагідна заполонила,
Я тебе кохаю міцно від щирого серця,
Це не забаганка, це правда не сердься,
Кохання серденько мов матінка сповило

Як сонечко ясненьке, як голубоньку мою
Ціную я кохання більше за життя
Щоб приводу не було мені для каяття,
Завжди тільки щирою я буду з тобою…

Ніченька темна й ви зіроньки мої яснії
Дякую вам милі за красу вашу чудову,
Таку незрівнянну срібно – кольорову
Вона подарувала мені думки прекрасні.

Річенька глибока, вас, зіроньки...

1

Люблю. Без памяти люблю…
Пусть, даже больше проклинаю.
Я знаю – сам себя гублю,
Но разлюбить и не мечтаю…

Кто ты? Цветок без лепестков,
Ты утро, растерявшее лучи,
Нет, не взойдёт любви росток
Из твоей каменной души.

И всё ж люблю! За что люблю,
И сам не вижу, и не знаю…
Я знаю – сам себя гублю,
Но разлюбить и не мечтаю.

(перевод мной сделан в феврале 2007 г)

Текст оригинала:

Люблю. Без пам’яті люблю…
Хай, може, більше проклинаю.
Я знаю – сам себе гублю,
Але не...

По ущельям и канавам
Распростерлась Русь моя,
Сквозь поляны златоглавы,
Да безгранные края.

Я иду по брегу речки
С думкой ясной и простой,
Вот она степная вечность,
Вот равнин святой покой.

В бархатистых кронах древа
Ветер путает следы,
Солнце к вечеру зардело,
Преломляясь у воды.

Я вдохну травы душистой,
На колени низойдя,
Братец мой, закат лучистый,
Ты теперь моя семья.

По лесным по закоулкам
Разлеглась хмельная Русь,
Дикой песней, эхом гулким,
С ней навек я остаюсь...

Чорна ніч на землю впала,
Я в думках тебе плекала,
Ніжно очі твої цілувала,
Про себе зовсім забувала.

Чорний янголе, прийди,
Запали знов всі світи,
Щоб не плакали дівочі,
Мої теплі карі очі.

Ти з’явився, наче диво,
Моє серце вмить зомліло
І шептало, що це—ти,
Але час прийшов піти.

Порожнеча, сил не маю,
Свою долю проклинаю.
Хоча знаю: різні ми.
Й прошу: «серце відпусти!»

Я не в силах розлюбити,
Своє серце розчавити,
Що тобі здалось в полон.
Ні, мій любий, це не сон...

Ми заблукали с тобою в темряві,
Ми чули лише голоси,
Та думки наповнялись барвами,
Я благаю –за мною іди.

Шепіт в кімнаті, в сутінках,
Я шукала обличчя твоє,
Завтра я піду по бутіках,
Щоб купити серце твоє

Сіра ніч білим днем нездужала,
Я чекала дзвінка твого.
Але мрія моя розбуджена
Вже впізнала кумира свого.

Коли ти спиш

Коли ти спиш, на тебе зорі дивляться,
Коли ти спиш, в волоссі сяйво губиться,
Коли ти спиш, твоє обличчя красеня
Коли ти спиш, мій погляд все пояснює

Я не плачу, то є просто почуття,
Я не бачу,бо усвіті ти і я,
Я не чую,лише серце чую я,
Не говорю, бо ти спиш, а я німа.

Коли ти спиш,мої думки на аркуші,
Коли ти спиш, мені на небо байдуже,
Коли ти спиш, у тілі безлад твориться,
Коли ти спиш, душа про тебе молиться.

Прокидайся,ранок війшов до вікна,
Прокидайся,бо...

Подивись на птахів – в небі сірому,
Їхні крила приглушують дзвін церков,
Відлітаюсть кудись смутком білим,
Щоб вертатись назад знов і знов.
В кожній краплі дощу відображення
Поплямованих болем надій
Задихнувшись відкрику протяжного,
Гільйотину збудую.. не мій..
Я простягу скалічені крила,
Відшукай мене , милий, в ключі
Так літати мені не під силу.
Так літати хіба, що вночі.
Змах крила конвульсійний.. О, Боже!
Дай же сил поборити печаль
Шкодувати себе я не можу,
Мені...

Орденами в ряд увешан, как свининою копчёной,
Аксельбантами потешен – перегаром обреченный,
Морду пудрою припудрит, нам мозги опять запудрит –
И с утра до вечера - вновь пихает речи нам!

Образ твой недвижимый
Мухами засиженный,
По холсту написанный –
Кошками описаный.
Позабытый - проклятый,
Без закуски пропитый,
Сбросив память ратную –
Голью перекатною.
Флагом бы Андреевским,
Хрясь - по харе вереском,
По ушам дубиною –
Чтоб не гнули спины мы!
Да по заду палкою...

Так, я не пишу давно вершів,
Чому? Напевно болю було мало,
тепер, так вистачить цого,
напевно, кожному б на цій землі роздала.
Моя любов така примхлива діва,
Від неї я літаю наче птах,
а то ось так болить десь зліва,
Та люди кажуть, що це страх.
В моїх очах немає радостї, Вона,
кудись поділась, може і втекла.
Годинами дивлюсь на небо,
там хмаринки,
Та ім так холодно самим,
Я розумію іх , бо часто, на одинці
я залишаюсь з світом що німий.
Так,є кохання, воно – моє диво,
Та...

Втічи у степ від людської пустелі
Й насамоті уголос помолись.
Тим відчини назовні серця двері,
Нічого не жалій і не скупись.

Ось вітерець,– віддай йому всю силу,
І лють твою, і злобу хай бере,
Несамовито хай він віє-виє,
Та в тобі вже нема того, що зле...

Страхи всі з підсвідомості назовні,
За ними зійде сутінків мана,
Вона така тонка, така безкровна.
Їй треба острах? – Хай візьме сповна.

Образи, заздрість – непотрібні речі,
Тому із себе просто викинь їх;
Всі...