Зарубежная фантастика

Влодзимеж, внебрачный сын Теодора Вуйцика, любил мир природы, его привлекали растения, насекомые, птицы и животные. Он до дыр зачитывал учебники ботаники и зоологии.

Мальчик любил гулять по лесу и наблюдать за его обитателями. Тихо, почти бесшумно он прохаживался мимо деревьев и жадно вдыхал природный аромат, запах цветов и ягод дурманил голову, а шелест листвы заставлял вздрагивать от щекочущего его внутри чувства свободы.

Он любил это ощущение и поэтому снова, и снова убегал в лес...

Дом нравился нам. Он был и просторен и стар (а это

встретишь не часто теперь, когда старые дома разбирают выгоды

ради), но главное -- он хранил память о наших предках, о

дедушке с отцовской стороны, о матери, об отце и о нашем

детстве.
Мы с Ирене привыкли жить одни, и это было глупо, конечно,

-- ведь места в нашем доме хватило бы на восьмерых. Вставали мы

в семь, прибирали, а часам к одиннадцати я уходил к плите,

оставляя на сестру последние две-три комнаты. Ровно в...

Новый Апокалипсис.

Пустота.

Вам никогда не приходилось слушать тишину? Да, именно, тишину! Как можно слушать тишину, скажите вы. Ведь тишина - это отсутствие всяких звуков. Это когда нет ничего, что можно было бы слушать.

И где это вы в современном городе вообще-то встречали тишину? Шум потока машин на улице, шамканье шагов, торопящихся слева и справа... Стук женских каблучков, по-видимому, на самых стройных в этом городе ножках, и шаркающие шаги уже никуда не торопящегося старика...

Я стою на дорозі. Мене оточують неймовірно міцні паперові стіни. Я можу їх не помічати, але вони є. Я можу їх підпалити, але вогонь дасть їм нове життя і вони, ніби фенікси понесуть мене у світ думок, мрій і найкращих сподівань.

Вони не є мною, але я є їхньою часткою. Я не знаю, коли стала нею і не знаю, чи зникнуть в майбутньому ці стіни, чи ні. Краще б ні, бо я- їх частка, і мабуть якщо зникнуть вони, зникну разом з ними і я. Я стою на дорозі. Повз мене проходять тисячі людей, тисячі машин...

Квітів люди не шкодують. З легкістю руки вони їх зривають, топчуть їхні руки і йдуть далі, навіть не оглянувшись. І зовсім не важливо, що квіти згодом помруть на їхньому підвіконні. Це вже нікого не цікавить. Невже їм приємно дивитись, як погибають інші? Люди не вміють цінувати красу, так само, як не вміють цінувати все що мають.

Жила на світі одна квіточка. Її багато разів зривали, топтали, ненавиділи, але вона виживала. Та одного разу ця квітка обмерзла на морозі. Всі вже були покинули...

В моєму «списку» стандартних запитань, за допомогою яких я пізнаю людину є таке питання: «Як ти відносишся до фемінізму?».

Звісно здебільшого скромно запитують що це таке. Я вже рідко дивуюсь такому незнанню.

Але все-таки хочу написати про це.
Я ось нещодавно говорила аською зі своїм старим знайомим. І якось на початку нашого знайомства я не питала про його відношення саме до цього…тепер згадала. Відповідь мене вразила)) Бо здавалась та людина мені зовсім іншою))

А відповідь була...

Сонце, тьмяніючи від втоми, пірнуло за обрій, розхлюпуючи свій багрянець на край неба. Ніч поволі входить в свої права, несучи із собою освіжаючу прохолоду. Місяць, накрившись тінню землі, ліг відпочивати виставивши з під неї тільки своє ясне чоло – молодик, як називають його в народі. Зорі, повторюючи свій звичний шлях, розбрелися по сузір’ям, щоб гуртом впливати на святі і грішні, щасливі і нещасні людські долі.

Зорі і долі, заплетені у дівочу косу невідомою але вмілою рукою майстра. Навіщо...

Осінь мілкою ходою равлика, вже майже рік, прямує в кінець літа. Не поспішаючи, листок за листочком, стеблину за стеблиною, вона поволі вбиває своїм кольоровим поцілунком.

Ліс на горі схвильовано зашумів, почувши звістку вітру проте, що він зустрів по дорозі підступну, підперезану дощами холодну осінь.

Але піднімаючись навшпиньки дерева не бачили нічого крім стрижених полів, які лежали через дорогу, упершись ногами в село, гріючись під ласкавим серпневим сонцем. Все побачене, а також спів...

Вийшовши з городу я сідаю на лавку – гойдалку, випрямляючи натомлену копанням спину. Запаливши, глибоко затягуючись, милуюсь

тихим серпневим вечором. Хаотичний перебіг думок почав складатися

в ціленаправлений потяг для відправлення у вічність.

Відгриміло важкими грозами, відмолотилося стиглим зерном

соняшникове літо. «Цікаво яке воно вже на рахунку?».Повертаюся назад, у

початок свого осмисленого життя. Літо, скільки разів в дитинстві я тримав

його на руках, грався з ним...

Сьогодні було особливо важко. Мозок ледь не божеволів від нападу болю, самотності і безпорадності. Біль – його не можливо виміряти приладами а також не можна передати словами, бо вони завжди його прикрашають. Кажуть біль це розмова з Богом, тож або я не розумію його мови або він просто мене не слухає. Так, головне не впадати у розпач, стримуючи сльози, кожним подихом пересіваючи вдачі і прорахунки минулих днів свого життя.

Хочеться жалості, лагідних слів, щоб колихатися в них як дитина в...