Я тебе відчуваю… на дотик… Холодний, зі скляними, порожніми очима, тоненькими пальчиками музиканта, акуратним манікюром, в білій сорочці, начищеному взутті… Випрасуваний, чистенький… Від тебе злегка повіває ароматом польових квітів та кориці… Хм… Дивне все ж таки поєднання… Очі голубі… Як плесо води у озерці біля якого я так часто люблю прогулюватись. Знаєш як називають голубі очі?.. В них справді можна втопитись… Чи захлинутись, ковтаючи спраглими вустами таку жадану голубизну… Довгі, чорні, наче вугіль, вії та брови… Глянеш, наче обпечеш, спалиш в гніві…Зігрієш?
-Мені холодно… Справді, так холодно… Хочу, аби бодай хтось пригорнув до себе, бо жаданого йтак не одержу. Пригорни, будь ласка, так ніжно-ніжно… Я заплющу очі і… полечу подумки туди, де мене вже ніколи не буде… Пурхну мов метелик у височінь, та між квітками, між сонця промінням… Який метелик? Кропивниця, люблю їх… чому – не знаю, люблю і все. Та й навіщо пояснювати щось? Невже задля того аби любити, потрібні причини? Ні, ні… все навпаки. «Людина, котра може сказати за що любить когось, ніколи не любила» (с). А й справді, неможна ж любити за гарні очі чи досконалу фігуру, міцні знання чи дотепність. Ми просто любимо… Не підозрюючи, не розуміючи, не хотячи, попри перестороги та заборони, забобони, стать, статус, вік… Просто кохаємо…
-«Любов все стерпить, любов милосердствує, любов не заздрить, любов не підноситься, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дражниться, не думає злого, не радіє брехні, а підтримує істину; все покриває, всьому вірить, всьому надіється, все переносить. Любов ніколи не перестає» (1-е Послання Коринфянам 13:4-8)», - чи не так?
-Я вже десь це чула… хотіла занотувати, та не встигла. Гарна цитата… Точна, правдива… А ти звідки знаєш? Любив? Не вірю, такі як ти не вміють… НЕ ВМІЮТЬ! А такі як я… навіщо комусь такі як я? «Бо таких як я багато, а така як ти єдина…» Гарна пісенька, жаль, не про мене. Так що, обіймеш? Тут так холодно стало… Наче й година не пізня, та й квітень - пора не з холодних… Що з тою погодою робиться… Глобальне потепління… Як думаєш, через сто років на скільки градусів підніметься загальна температура і яку площу затопить вода з розтанутих льодовиків? Ей, не відвертайся… Хоч якийсь співрозмовник знайшовся і той відвертається… Слухай, а ти читав щось з містики? Я ні, але тепер думаю варто було б… Знаєш, мені уві сні бачаться дивні картинки… Бачу, як я знову пробігаюсь полем пшениці, де-не-де синіють волошки, червоніють маки… Маки – твої солодкі вуста, волошки – оченята, а чорна рілля – вугільні брови…
-Зупинись… А я до чого? Ти вперше мене бачиш, а говориш так, наче все життя знаєш…
-Не знаю я тебе, не знаю… Але серцем лину до тебе, чому б це? Ці сни дивні… Іноді бачу людей, котрі зі мною вітаються та я ніяк не можу їх упізнати… Всередині така порожнеча… Наче щось жило в мені, хтось був частинкою мене, а тут бац – і нема… Як тільки не намагаюсь ту порожнечу заповнити – нічого не допомагає… Так що, парубче, обіймеш?
-Не моя це справа, обіймати тебе. Я по справі.
-Якій справі? Ти хто?
-За наказом №743 Управління життя «Ми давали вам чергову спробу виправити своє становище та розпочати життя спочатку. Життя, яке б було без Нього. Та ваше серце вперто відмовляється підкорятись. Ми розуміємо, що грати в любовні ігри зі Смертю Вам до вподоби, та подивіться на свої зап’ястки – це не до вподоби нам. Ми забираємо Ваше життя, оскільки ви вже давно не ЖИВЕТЕ». Ходімо, я за тобою… Ні, ні, лезо залиш, його вже не треба… тут… Нарешті накохаємось вдосталь…
-Мені холодно… Справді, так холодно… Хочу, аби бодай хтось пригорнув до себе, бо жаданого йтак не одержу. Пригорни, будь ласка, так ніжно-ніжно… Я заплющу очі і… полечу подумки туди, де мене вже ніколи не буде… Пурхну мов метелик у височінь, та між квітками, між сонця промінням… Який метелик? Кропивниця, люблю їх… чому – не знаю, люблю і все. Та й навіщо пояснювати щось? Невже задля того аби любити, потрібні причини? Ні, ні… все навпаки. «Людина, котра може сказати за що любить когось, ніколи не любила» (с). А й справді, неможна ж любити за гарні очі чи досконалу фігуру, міцні знання чи дотепність. Ми просто любимо… Не підозрюючи, не розуміючи, не хотячи, попри перестороги та заборони, забобони, стать, статус, вік… Просто кохаємо…
-«Любов все стерпить, любов милосердствує, любов не заздрить, любов не підноситься, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не дражниться, не думає злого, не радіє брехні, а підтримує істину; все покриває, всьому вірить, всьому надіється, все переносить. Любов ніколи не перестає» (1-е Послання Коринфянам 13:4-8)», - чи не так?
-Я вже десь це чула… хотіла занотувати, та не встигла. Гарна цитата… Точна, правдива… А ти звідки знаєш? Любив? Не вірю, такі як ти не вміють… НЕ ВМІЮТЬ! А такі як я… навіщо комусь такі як я? «Бо таких як я багато, а така як ти єдина…» Гарна пісенька, жаль, не про мене. Так що, обіймеш? Тут так холодно стало… Наче й година не пізня, та й квітень - пора не з холодних… Що з тою погодою робиться… Глобальне потепління… Як думаєш, через сто років на скільки градусів підніметься загальна температура і яку площу затопить вода з розтанутих льодовиків? Ей, не відвертайся… Хоч якийсь співрозмовник знайшовся і той відвертається… Слухай, а ти читав щось з містики? Я ні, але тепер думаю варто було б… Знаєш, мені уві сні бачаться дивні картинки… Бачу, як я знову пробігаюсь полем пшениці, де-не-де синіють волошки, червоніють маки… Маки – твої солодкі вуста, волошки – оченята, а чорна рілля – вугільні брови…
-Зупинись… А я до чого? Ти вперше мене бачиш, а говориш так, наче все життя знаєш…
-Не знаю я тебе, не знаю… Але серцем лину до тебе, чому б це? Ці сни дивні… Іноді бачу людей, котрі зі мною вітаються та я ніяк не можу їх упізнати… Всередині така порожнеча… Наче щось жило в мені, хтось був частинкою мене, а тут бац – і нема… Як тільки не намагаюсь ту порожнечу заповнити – нічого не допомагає… Так що, парубче, обіймеш?
-Не моя це справа, обіймати тебе. Я по справі.
-Якій справі? Ти хто?
-За наказом №743 Управління життя «Ми давали вам чергову спробу виправити своє становище та розпочати життя спочатку. Життя, яке б було без Нього. Та ваше серце вперто відмовляється підкорятись. Ми розуміємо, що грати в любовні ігри зі Смертю Вам до вподоби, та подивіться на свої зап’ястки – це не до вподоби нам. Ми забираємо Ваше життя, оскільки ви вже давно не ЖИВЕТЕ». Ходімо, я за тобою… Ні, ні, лезо залиш, його вже не треба… тут… Нарешті накохаємось вдосталь…
Обсуждения Лезо залиш