Спока

За вікном спить спокійно берізка,
Тихо вечір зимовий згасає,
Чути подих весни зовсім близько,
Скоро сонце згорить в небокраї.

І настане магічна пора,
Що зветься словом коротким "ніч",
Вже поснула сільська дітвора,
Обізвався голосно сич.

Не спиться юнці до ранку,
Все плекає мрії чудові,
Та ось-ось прозріє світанок,-
Зазбирає хмаринки казкові.

Все живе і радіє світу,
В природі панує гармонія,
Грає чисто у верховітті,
Вітер чарівну симфонію.

Стоит стакан, один лишь для меня,
При свете фонаря, играет гранями ночного света,
И нет в нем ничего от хрусталя,
Но в нем вино теплом согрето,
Я, пил один в ночной тиши,
А рядом даяли собаки,
Концерт, для одиночества души,
Они "сыграли" лучше Баха,
Конечно многим не понять,
Кода душа на части рвется,
И одиночество мое,
Объять не так-то просто.
Оковы сука, ведь всю жизнь,
Не деться, никуда не скрыться,
В вине забыться и не жить,
Ну сколько можно биться?
Не нужен мне не "Мерседес...

Жили-были дед да баба
В незапамятном году,
У царя был дед - начштаба
И Главспец по Какаду.
Какаду, такая птица,
Что живет за рубежом
Шастал, дед по заграницам,
С тульским, помповым, ружьем.
И в Австралии бродил он,
И в Бразилии бывал,
Он не трогал крокодилов,
Какаду он добывал.
Не любил штабных он кресел,
Хвать ружье и был таков,
А со временем на пенсию
Ушел, по выслуге годов.
Уж по той поре сынки подросли
И по тятькиной дорожке пошли,
Страсть любили...

Я бачив очі кольору весни.
В них зелень травня, що росою вмилася.
Ті очі захопили мої сни
І у думках навіки оселились.

Колись за них романтики поети
Йшли на дуелі і на барикади,
А лицарі, відклавши арбалети,
Про них складали чарівні балади.

Я бачив очі кольору лісів,
Де все первинно-дике, романтичне.
Здається, колір цей на сто віків
Мене в спокої більше не полишить.

Я закохався в їхню глибину,
Що сяє блиском тисячі смарагдів,
В їх усмішку чарівну і живу,
І вже цьому не можу...

Орлани сім’я кинули з гори,
Чи їх приніс із лісу вітер босий,
Посеред лану серед хвиль трави
Три дерева зросли на чистих росах…

Мов душі, що не знали співчуття
В житті людському, помолились Богу,
І дав Він кожній спокою життя
Й дивитись досхочу на небо змогу…

Стоять вони, й куди ти оком кинь –
Безмежная далінь лише навкруги;
Те море незакінчених хвилин
Неначе мур від радості і туги…

Нема доріг до них – і то талан,
Лиш на гілля, бува, сідають птахи…
Ніщо не заважає їх думкам...

Хорошо быть котиком…
В ванну забежишь,
Упал на пол животиком -
И целый день лежишь.

Хорошо быть пёсиком…
Возле корма сесть,
Обнюхал миску носиком -
Но можно и не есть.

Хорошо быть... Леночкой -
Мама с папой млеют.
Стукнулась коленочкой -
И все тебя жалеют.

Очень трудно – мальчиком…
Дедуля Спок не врёт.
Ленку тронул пальчиком -
А та уже ревёт.

Дёрнул за косичку,
Взял мамину иглу,
Только чиркнул спичку -
И ты уже в углу.

Не приноровишься,
Сам уже не рад.
Только...

Привид втраченого кохання
Не руйнуй більш житття моє!

Ти навіяв мені сподівання,
Вони з розуму зводять мене.

Привид втраченого кохання
Я благаю дай спокій мені!

Не народжуй у серці бажання,
Заспокой мої мрії і сни.

Привид втраченої свободи
Моє серце від чар зв ільни,

Прожени вітер болю холодний,
Щоб нарешті біль відступив.

Ти залиш мені мою гідність
Ти звільнися нарешті сам/

Ти із серця мого зникни.
Щоб сліз не лишилось там.

Я не зможу цього самотужки
Надто...

Посиди в темноті,
Згадай про минуле,
І часи вже не ті
Але ти не забула.
Ти ще мрієш і віриш, -
Що не згасне щаслива зірка,
Ти спокійно і кріпко спиш,
І лишень зрідка буває гірко.
Але вірити й жити - треба,
Щоб потому не гризло сумління,
Світ не буде таким без тебе,
Ти частинка його творіння!

…Тож удосвіта вставала
І зневірена украй
Бога пошепки питала: -
Чи насправді десь є рай?

Де нема думок:-як жити?
Де іржа не точить світ-
Тепле літо,стигле жито
І нічого не болить.

Смуток там не порядкує,
І розп'ятих днів нема...
Там царівною святкує
У безмежності весна.

І в задумі у великій
Кружеляста тінь -Земля -
Добрим спокоєм сповита,
Схожа трохи на маля…

Тож удосвіта вставала
І знедолена украй
Бога пошепки питала: -
Чи візьмуть мене у рай?

Начебто й досі у грудях бринить
Відлунок слів твоїх жорстоких.
І інколи ввижається та мить,
Коли ще голос твій
Мав теплий колір
І дарував лиш спокій.

Немов пітьми зчорнілі крила
Світ щастя покривають тінню,
І туга добре в серці вбила,
І чорних помислів могила
Лягла на груди тяжко,
Заповнив серце злоби гниллю.

Весь світ, померкнувши, обрид,
Що мало цінність – вже не цінно,
Що жевріло, схолоне в лід,
І промінь творчий,
Померехтівши, зблід,
І без провини доля...