Сльози на очах

Очи грустные Родины,
Позади тяжкий путь.
Занедужила, вроде бы,
Прилегла отдохнуть.
Ах, какая красивая,
От земли до небес.
Отдохни, моя милая,
Спят и птицы, и лес.
Подремли до рассвета,
Отдохни от дождей,
От заумных советов
И неумных вождей.
Сладкозвучные оды
Сочинять не хочу.
А присяду поодаль
Да затеплю свечу.
Отдохни от упрёков
И во веки веков
От заморских пророков
И родных дураков.
Продираясь упрямо
В высь, где воздух звенит.
Пусть старушка у храма
Путь крестом осенит...

Без надії - сподіваюсь!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане...

Дідусь старенький – сива голова –
Пришкандибав до братської могили …
Постояв … щось згадав … прошепотів якісь
слова …
Дві квітки впали на гранітні брили,
А по щоці його котилася сльоза.

Життя важке, хоча проте цікаве,
Прожив цей сивочолий ветеран:
У сорок першому пішов на бій кривавий,
Хоча тоді ще й вісімнадцяти не мав,
А потім довгі-довгі роки працював
На благо Батьківщини – для Вітчизни слави!

Життя печать залишило свою –
І очі діда вже й забули, що є сльози,
Та тут...

Хочеш для тебе дістану я зірку?
Хочеш із трав назбираю роси?
Хочеш для тебе я сонечком стану,
тільки б в очах не побачить сльози.
Я на вустах твоїх,любий,розтану.
Тільки б зі мною щасливим був ти!

Тихе світло дальнього вокзалу,
Розставання потай на сльозах,
Ти мені чогось не доказала,
Я тобі чогось не доказав.
В сутінках задумливої ночі
Знов рушають наші поїзди,
Тільки серце попросити хоче:
"Залишись зі мною назавжди..."

Приспів:
Ти мені потрібна назавжди,
Щоб сховати долю од біди,
Розділить веселощі та біль
Так, як ділять люди хліб і сіль!
Ти мені потрібна назавжди,
Як повітря, як ковток води,
Для живого світла і тепла,
Я молюсь, щоб поруч ти була!

В твоїх очах якісь...

Всміхається краса лукава
Така підступна та ласкава
Богиня, німфа пьєдесталу
із барельєфу - свого трону.
На ній же з каменю корона
І насмішка суха і строга
Для нас якби пересторога,
Щоб не пройшов ти без поклону....
Та недоступна для простого
Земного, чистого кохання!
Її бажання - це визнання.
А до овацій вічна спрага
І чути лиш єдине: "Браво!"
О Славо!
О скільки чистих й непорочних
Запутались у твоїх косах
І не сховають вже у простинь
Наготу свою у сльозах.
О, золоті річки...

Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Почему на твоей щеке
заблестела слезинка?
А быть может, дождинка
пала сверху в крутом пике.

Может, просто снежинки след.
Белоснежная, тает.
Иль букашки летают
и целуют они портрет.

Пусть лишь радость родит слезу.
И сияет свет в сердце,
очищает он герцы.
Дарят капли свежесть в грозу.

Пусть снежинки ласкают взгляд,
согревают твой холод.
Улыбнёшься – я молод,
впереди мгновений парад.

А с малышкой-букашкой пусть
улетит душа птицей...

ВИКТОР ПЛУТ:

СТИХИ ПО МОТИВАМ ПОЭЗИИ Виктора Шамонина-Версенева
Мои любимые читатели, друзья с большим волнением представляю вам свои стихи, за период с 2015-2017г.г., написанные под впечатлением произведений известного поэта-современника Виктора Шамонина-Версенева.

Именно поэтому особо представлять эту незаурядную личность нет необходимости. Скажу только одно –
Виктор Шамонин-Версенев – явление нашей литературы.

Ранее, я уже имел честь делиться с вами теми чувствами, которые лелеют...

Зорі на небі сіяють,
І знову я бачу тебе.
На зустріч тобі йду, всміхаюсь,
Ніч темна іде і пливе.
Як би ж ти пізнала, як сильно,
Кохання до тебе моє.
Воно, як та річка, невпинно,
Бурхливо та шумно тече.
Я хочу тобі дарувати,
Прозорість кохання життя.
І чисту сльозу того щастя,
Що шле нас усіх в небуття.
Кохання моє пронесу я,
На протязі всього життя.
І зорі на небі сіяють,
Тим світлом – коханням буття!

Я слухала шепіт хвилі,
Хвиля тихенько шепоче,
Їй вже море набридло,
Більше так жити не хоче.

Стати б на небі зіркою,
Палко в ночі світити,
А може стати людиною,
Щоб навчитись любити?

Та кажуть від цього так боляче,
Так, ніби навпіл розірвана.
Між морем- душею, та берегом- розумом,
Губитись як квітка зірвана.

Губитись в полоні відчаю,
Від цього і сльози стрічкою,
Та ні, не хочу кохати,
Нехай краще стану я річкою.

Ой, хвіилько, любо подруженько,
Знайома мені твоя доля.
Та...