Помыть

Хто я? Людина? Дівчина? Тварина?
Можливо дівчина, можливо й не людина...
А може просто вища сила
Таку нам долю присудила?!
Таку, а не інакшу...зовсім різну...
Хтось має бути просто тінню,
Хтось вище за усіх стояти...
У кожного своя історія,
та ж сама навіть мрія...
Усе по-різному, усе не так...
Хоча...насправді ж це несправедливо!
І кожен добре все це зна...
ПОТВОРИ! (ДИКІ! НЕРОЗУМНІ!)
Це ми! Це я! Це ти! Це так!
НЕНАВИДЖУ! НЕ ЛЮБЛЮ! НЕ РОЗУМІЮ!
Що це? Це ЗНАК!
ВСЕ ТАК! ВСЕ ТАК...

Зірки, провидці ночі, знову світять.
Їх дивне сяйво манить і п’янить.
І знову мої очі їх помітять,
щоб нагадати, як чудово жить!

Земля не спить – вона говорить з небом.
Між ними відстаней і перешкод нема.
Їх розуміти – все, що зараз треба.
Ця тиха ніч далеко не німа...

Вслухаюсь в тишу, з темнотою вінчану.
Вдивляюсь в плетиво небесних ліхтарів.
Мільйони їх, прекрасних, ще не злічені -
мільйони знаків, загадкових слів.

Мигтять зірки. І хто їх там запалює?
Щоночі розкидає над...

Неможливо спинити час.
Ми не в силах його спинити.
Та він може спинити нас,
у безмежжі своїм втопити.

Не пустити в майбутній день,
на вчорашній струні лишити,
щоб під звуки старих пісень
ми ніщо не могли змінити.

Щоб ми вранці були такі ж,
як і вісім годин до того.
Не мудріше і не сміливіш,
не навчившись чогось нового.

Не знайшовши свою мету.
Не відкривши потрібні двері.
Залишивши любов святу
існувати лише на папері...

Не можливо спинити час.
Загубитися в часі можна...

Твій шлях перетинається з любов’ю.
Твій шлях перетинається з вогнем.
Мій шлях перетинається з тобою…
Ми разом той вогонь в душі несем!

Твоя любов – магічна квітка лотос.
Моя любов – лілеї ніжний цвіт.
Мій явлений міраж, твій хитрий голос
притягує мене, немов магніт!..

Мене гіпнотизуєш ти словами,
тебе ж зманила чарами очей.
І ніби струм проходить поміж нами,
розпалює жагу п’янких ночей…

І в серці тої пристрасті – без міри,
немов у грудях дикий сонця жар…
І ми під звуки...

Выползают из квартир своих мужчины.
Тот – помят, а тот – опух, а тот – небрит.
Были зданьями вчера, сейчас – руины.
Кто подпортил им нутро и внешний вид?
Ну конечно же, вчерашний славный праздник.
По планете Женский день, как вихрь, прошёл.
Было мало лишь кивка и слова «Здравствуй!».
Надо было ублажать прекрасный пол,
Комплименты говорить, следя за речью,
Серенады петь, стихами услаждать,
Пить вино за милых дам, и что покрепче,
Долг супружеский исправно выполнять.
Отрок с юношей...

так отстучался ветер
по стеклам, по дверям...
помял, ревел, хотел.
ругал, прощал, каря...

теперь уж минул век,
счета- количество утех,
я буду крадучи идти,
навстречу, рядом, по пути...

и каждый раз как руку мне протянешь,
хвататься жадно буду!
только взглядом,(вздохом) ты помянешь,-
запнусь, но я прибуду1

Я не верю в твою наивность,
Чистоту, красоту, невинность;
Не проста ты совсем нисколько,
В заблуждение вводишь только…

Все повадки твои, ужимки
На глаза, как бельмо, как дымка,
Чтоб не видеть под блеском скверну,
Как прожорлива ты безмерно.

Твои планы ясны, прозрачны,
Хоть и прячешь ты их, дурачишь,
Но я вижу в глазах щербинки;
Ты готовишь уже поминки…

По себе. Хотя только-только
Отхватила лишь сердца дольку,
В почву бросила семя, станет
Разрывать что меня...

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей...

День задался неудачно
Стыдно говорить
Со вчерашних похорон
Не могу я пить
На кануне за углом
Старая скончалась
С завещанием прокол
И родня сбежалась
Суть да дело, говорили
Планы обсуждали
А затем добро делили
Девять дней не ждали
Яму надобно копать
Да отпеть старушку
Гроб в столярку заказать
Сделать как игрушку
Предложил свои услуги
Яму подготовить
Прибежали мои други
И давай буробить
Голова болит с похмелья
Надо похмелиться
Ты возьми бутылку зелья
И айда лечиться
Яму...

Безлюдно и пусто, вокруг ни души.
Герасим к речушке вдоль леса спешит.
Луна ухмылялась порочной богиней,
И волки в чащобах голодные выли.

Нестерпимая скорбь, горючие слезы,
Смятенье и страх барской угрозы;
Разрывается совесть меж честью и рабством.
А над Муму – сгущенье коварства.

Сжимая комочек доверчивой жизни,
По которой не будет поминок и тризны,
Бросает в волну… И некуда деться…
В холодную воду – теплое сердце.