Навьих

Ти брав мою руку... часто всміхався...
Ти завжди казав, що я від всіх краща...
Ти слово промовивши прямо у вічі
Вдихав в мене радість... і мабуть би навіки...
Та просто нічого безплатно на довго немає.
І всі ті прохання, нездійснені мрії...
Пустенькі словечка і марні надії...
Усе ти пустив, не сказавши нічого
І вітер давно вже розвіяв останню розмову.
І ти вже давно мене позабув
Бо поруч твій "ангел" новий...
Вона... довгонога брюнетка...
Сміється все з жарту... говорить приємно...

Год – позади! Я весь кричал,
Взывая к Разуму: - Славяне!
Из рабства обратитесь к Славе,
Предков, заржавленным мечам!
Прошёл десятый, - отмечал,
- Десяток лет, ещё, проспали,
Спрятав Дедов своих медали,
Рассредоточишись по печам…

Не понимаете, что – предали(!),
Их Память, на дороге времени,
Забыв о Доблести Славян…
Не изучали, иль не ведали,
Что Русы, с Изначалья, Ведами,
От слова - ведать, средь мирян
Считались Расы Белой - знающей,
Народ – Законы почитающий -
От Пращура - Явь...

Я знаю, що життя складне,
Я знаю, що його прожити треба,
Але чомусь, коли живеш,
Не бачиш тих, хто йде до тебе.

Я йду, а ти не помічаєш,
Я говорю, а ти мене не чуєш,
Коли я плачу, ти уваги не звертаєш,
Для тебе навіть не існую я.

Ти живеш своїм життям,
Яке мені вже остогидло!
Не можу бачити тебе таким дитям,
Це ж не ти… набридло!

Для мене мука є любити
Того, хто привик за все,
Навіть за кохання, заплатити.

Що ж мені робити?
Люблю тебе, люблю і все.
Та знай, не буду за...

1

Люблю. Без памяти люблю…
Пусть, даже больше проклинаю.
Я знаю – сам себя гублю,
Но разлюбить и не мечтаю…

Кто ты? Цветок без лепестков,
Ты утро, растерявшее лучи,
Нет, не взойдёт любви росток
Из твоей каменной души.

И всё ж люблю! За что люблю,
И сам не вижу, и не знаю…
Я знаю – сам себя гублю,
Но разлюбить и не мечтаю.

(перевод мной сделан в феврале 2007 г)

Текст оригинала:

Люблю. Без пам’яті люблю…
Хай, може, більше проклинаю.
Я знаю – сам себе гублю,
Але не...

Останній тролейбус. Вдивляюся в вікна..
Приникла щокою до мокрого скла..
І навіть в фіранки ця осінь проникла.
Та навіть за ними тебе вже нема.
Ти десь за кілометри, може, за вічність
мандруєш по станціях мого життя,
вслухаєшся в серця свого мелодичність,
та в серці моєму тебе вже нема...

Ні віри... ні надії... ні любові...
Навіщо мені світ тоді під ноги?..
Навіщо п’єдистали мармурові?
Не хочу я... нічого я не хочу.

Непізнаний, незнаний, невідомий,
З пустелею в очах, із камнем в грудях,
Не можу ворухнутись я від втоми,
Нема коштовного нічого в думах...

Ні мрії... ні амбітності... ні сили
Чогось палкого раптом побажати.
Саме себе нездійснене простило,
І зникло, щоб в мені не сумувати...

Не перший, не середній, не останній,
Плеканець невибагливої...

Знову поруч, чомусь, ти зі мною ідеш...
Я мовчу, як завжди, а ти мелиш про щось...
Та про що, я не чую, як завжди, в решті решт...
От би змив би тебе цей дрібний тихий дощ...

Ми не пара, це ясно, але спим, чомусь, вдвох...
І ти дзвониш мені, і питаєш де я...
Хочеш знати: куди, з ким і, навіть, по що...
От би раптом тебе стерла з себе земля...

Кожен ранок я сплю, а ти будиш, і ґвалт...
Я люблю свої сни, в них так рідко є ти...
Ну навіщо мені твоїх друзів всіх знать?..
От...

Ти пішов, ти забра все з собою,
Все забрав, що пізнали ми разом,
Мені залишив лиш те,
Що гірким зветься словом "зрада".
Рвав троянди з моєї душі
На заході сонця був ти з другою,
Ті троянди тримала вона у руці,
Й на світанку була із тобою.
Ти навіть не знаєш, що ти накоїв,
Юність, закоханість звів,
Повінчав ти навіки мене з журбою,
Але не зкував з нею, ні!

Ми плачемо, коли в житті проблема,

Горюємо, коли піде коханий...

Жартуємо, коли перед нами дилема,

Нарікаємо, коли обірветься план довгожданий.
Здається, все найгірше, все пропаще,

Здається... ось кінець життя...

Не нам дісталося найкраще,

Немає більше вороття.
Ми - індивіди, всі ми Егоїсти,

Не помічаєм іншого буття...

А ти поглянь на дітей, які не мають їсти,

На тих, у кого сміттєзвалище - життя.
У кого ні сім*ї, ні друзів,

У кого навіть імені нема...

Болить...

Ах, счастье! И в каждом своя
Трактовка твоей сути.
Кого-то всё тянет в моря,
Кого-то и ванной мутит.
Кто рвётся под облака,
Чтоб - скорость, и чтоб - красиво.
Кому-то хватает ларька,
Чтоб было в нём свежее пиво.

А существо оно краси-красивое, наве-наверное -
Такое чистое, такое белое, такое светлое.
А, впрочем, в нас оно бывает - полное, не очень полное...
Бывает красное, бывает серое, бывает чёрное.

Один без любви - ну, никто.
Другому любовь лишь обуза.
Кто счастлив, что в...