Как йог на углях

БОЖЕСТВЕННАЯ ПОЭМА. ДИАЛОГ. ЧАСТЬ 3.

Ученик:

Но что мне надо претерпеть,
И что прибавить и убавить?
В какую сторону смотреть
И как Владыку вечно славить?
\
Учитель:

То не тебе решать, пойми,
Сам Бог работает с тобою,
Доверься, за Отцом иди,
А не за праздною толпою.
И будут игры на пути,
И будешь втянут безвозвратно…
Вот, здесь ты мыслью потрудись
И следуй так, чтоб не превратно.
Настрой себя на Божий лад,\
Не ослабляй свое вниманье,
Не будь на поводу наград,
Но постигай...

БОЖЕСТВЕННАЯ ПОЭМА. ДИАЛОГ. ЧАСТЬ 8.

Ученик.

Скажи, но вечно Бог со мной?
Когда я ем, когда страдаю,
Когда я окружен толпой?
Когда одежду примеряю?
Когда ругаю я детей?
Когда в семье идут разборки?
Когда ищу в судьбе уловки?
Когда один среди людей?
Когда ж я сплю… где Бог?...

Учитель.

С тобой. Бог никогда не покидает,
Бог охраняет твой покой
Иль снами тело наслаждает…
Иль говорит с тобой в ночи
Твоею мыслью неустанно,
Иль пишет за тебя стихи –
А ты записываешь рьяно...

Зуд страниц обозначил неделю,
Смелый сын очертал себе холст,

2004-10-29 19:03:01

Ang:
Вот польются пиитовы трели,
Кисти, краски, палитры на стол.
2004-10-29 21:10:59

Lat:
С разговором синицы сидели
И балдели от красочных строф.
2004-10-30 10:38:04

Фома:
Незаметно вся жизнь пролетела
И прощальную песню спел поп.
2004-10-30 13:11:20

Lat:
Поклонилась старуха, свечку зажгла,
На алтарь свою пенсию всю отнесла.
2004-10-31 00:35:06

Гоша:
И купили священники птицам...

Душой заплакала опять –
Мне Миларепа - Йог явился.
И каплей светлой благодать
Мне, бросив с неба, растворился.
Та капля сердце мне прожгла
Своим Божественным сияньем.
Слеза восторга потекла.
Позволь склониться в знак признанья
К Твоим ногам, Великий Йог.
Ты показал, что есть спасенье.
Ты возродить надежду смог -
Мне избежать богов презренье
За путь, наполненный грехом.
За плоть, измученную страстью.
Я раньше плакала о том,
Что миром править я не властна.

Неможливо спинити час.
Ми не в силах його спинити.
Та він може спинити нас,
у безмежжі своїм втопити.

Не пустити в майбутній день,
на вчорашній струні лишити,
щоб під звуки старих пісень
ми ніщо не могли змінити.

Щоб ми вранці були такі ж,
як і вісім годин до того.
Не мудріше і не сміливіш,
не навчившись чогось нового.

Не знайшовши свою мету.
Не відкривши потрібні двері.
Залишивши любов святу
існувати лише на папері...

Не можливо спинити час.
Загубитися в часі можна...

Чи бачиш душу ти злиденну,
Чи бачиш темну пустоту.
В його очах світло-зелених,
В безмежну зазирнувши гіркоту?

Цей ідол багатьох скорив,
Більш не належачи нікому.
Твій розум демон захопив,
Його ти раб тепер до скону.

В твоїй душі метуть сніги,
А серце - більше не палає.
Зобвенний розумом і ти,
Тобі до волі, як до Раю.

Несучи камінь крізь світи,
Котрі кінця свого не мають.
Йдучи по землях, крізь віки,
Разом з тобою всі страждають.

Але не довго це триває,
Не виніс мук...

Задумали два Куми
Забити десь «Козла»,
Комерц всієї справи
Залежав від бичка?!
(Роги його обидва
Блищать, як мідяки,
Чекають зранку світла
В забійні – всі часи…).
Отримавши у купі
Завдання не просте,
Куми пішли по справі,
Чуб вм’явши у піке…
…один узяв кувалду,
А другий – за рога
(Оцей і ще із малку
Пізнав усі дєла…),
Трах-бах бичка у пику,
…і знов – по голові…,
Отой – здійнявся крику:
Бо б’ють його мозки?!

09.07.09

Дідусь старенький – сива голова –
Пришкандибав до братської могили …
Постояв … щось згадав … прошепотів якісь
слова …
Дві квітки впали на гранітні брили,
А по щоці його котилася сльоза.

Життя важке, хоча проте цікаве,
Прожив цей сивочолий ветеран:
У сорок першому пішов на бій кривавий,
Хоча тоді ще й вісімнадцяти не мав,
А потім довгі-довгі роки працював
На благо Батьківщини – для Вітчизни слави!

Життя печать залишило свою –
І очі діда вже й забули, що є сльози,
Та тут...

В дешевому, прокуреному барі
За келихом червоного вина
ВІН тихо плив у п’яному угарі,
А в душу закрадалася зима…

Хто він такий? Чому на цьому світі
З’явився ВІН? І де його мета?
Заради чого варто в світі жити? –
Скажіть ЙОМУ, – Де істина свята?

Вино бриніло в голові, мов струни,
Дим тютюновий лагідно душив,
Та це ЙОМУ лиш додавало суму –
Незрозумілий біль його палив…

Вино допите, бар пустий, і в пачці
Уже не залишилось цигарок.
Підвівся, сам собі сказав: «Удачі!
От зараз би...

Він звик дивитися на світ
Крізь окуляр оптичного прицілу,
Він звик, коли сумління не болить,
Бо у прицілі ворог – не людина.

Він звик дивитися на світ,
Як той хижак, що так чека на жертву,
Він звик, коли інстинкт його кричить:
«Все те, що є поганим, мусить вмерти!»

Він звик дивитися на світ,
Який давно уже не чорно-білий,
Але тепер душа його болить,
Бо зрозумів він: ворог – теж людина…

Івано-Франківськ
16 листопада 2009р.