Думки

Кожна думка, кожна дія
Силу свою має
Сила ця міняє Всесвіт
Та і нас міняє

Дозріває дика груша
Гарбуз дозріває
Дозріває і людина
Очі відкриває

Все на світі живе – дише
Дише – оживає
А чого людина тужить
То ніхто не знає

Море синє, синє небо
З неба сонце сяє
Сонце світить всім із неба
Веселкою грає

Веселка весела
Землю обійняла
Об’єднала землю й небо
Сходинками стала

Стала радісна дорога
Як прозріли очі
Та й іди собі, небога
Хоч посеред ночі

Птаха тягне синє...

Життя - Бумеранг (українською)

Життя, як бумеранг - добро вітає:
Що віддасте - подібне повертає,
Що засіваєш - зрештою пожнеш,
Збрехав - і вже брехні не оминеш.
Так часом вчинок долю визначає:
Прощення має той, хто все прощає.
Віддаєте - і Вам повернуть радо,
За підлу зраду слід чекати зради.
Образили когось - Вас ображають,
З повагою живеш - Вас поважають,
Життя, як бумеранг: гріхи, заслуги,
На чорну думку принесе недуги,
На світлу думку - Божу благодать…
Якщо не знав цього, то...

Жил себе Иван и жил,
И особо не тужил,
Ни красавец, ни урод,
Ни хапуга, и ни жмот,
Ни глупец, и ни дурак,
Ни благой, и ни добряк.
Вдруг на Ваню вышел спрос,
Пред купцом стоял он в рост.
Говорил ему купец,
Он на слово не скупец:
- Пусть мой домик небогат,
Ты пожить в нём будешь рад,
А работа, друг, проста,
Ни к чему в ней суета.
Дверь тебе, Иван, стеречь,
Тем детей моих беречь,
Им похлёбку ты свари,
Словом громким их бодри!
Ваня смотрит на купца,
Рот раскрыл он в пол-лица...

За деревней, у речушки,
Проживал мужик в избушке,
Жизнь его была не мёд,
Воз забот он в гору прёт,
Да печали гонит прочь,
Он в работе день и ночь,
Жить ему в нужде нельзя,
В тех сыночках радость вся,
У него их трое, в ряд,
Кушать мальчики хотят!
Год за годом так и шли,
Сыновья все подросли.
Вот женился старший сын,
Жизнь у сына без кручин,
Средний сын жену привёл
И работать стал, как вол!
Жёны тоже при делах,
Та работа им не в страх,
А потом они уж в поле,
Нет семье на отдых...

Жил да был в селе «Налейка»
парень, звать его Андрейка.
Ни печаль, ни радость в нём
разбудить вам нипочем,
потому как на селе
он считался не в уме.
Было два у него чина -
увалень и дурачина.
Все его жалели часто,
а вот это уж напрасно!
От природы он был рыжим.
И к тому же чуть бесстыжим.
Голым мог купаться в речке
и прикинуться овечкой.
Баб вокруг не замечать,
и нырять себе, нырять.
Те бельём в него швыряли.
И топили, и шпыняли,
а Андрейке нипочем.
Хоть грозите кирпичом...

Ті, що за море вiдлетають,
Міняють небо, а не душу.
Вони душею пам’ятають
Смачну, м’яку, солодку грушу,.
Дiдусь її зiрвав на радiсть
Онуковi на тiм подвiр’ї,
Що не забуло й досi навiть
Мене в родинному сузiр’ї…

Усi, кого штовхає доля,
У мандри прикрi i далекi,
Кого примушує неволя,
Струмки лишати i смереки,
Беруть з собою у дорогу,
Як оберiг, пiсенну мову.
I я без неї анi кроку –
Не пiдкорюсь чужому слову.

Усi кого заводить лихо
За обрiї в часи негоди,
Свiй жереб...

По ущельям и канавам
Распростерлась Русь моя,
Сквозь поляны златоглавы,
Да безгранные края.

Я иду по брегу речки
С думкой ясной и простой,
Вот она степная вечность,
Вот равнин святой покой.

В бархатистых кронах древа
Ветер путает следы,
Солнце к вечеру зардело,
Преломляясь у воды.

Я вдохну травы душистой,
На колени низойдя,
Братец мой, закат лучистый,
Ты теперь моя семья.

По лесным по закоулкам
Разлеглась хмельная Русь,
Дикой песней, эхом гулким,
С ней навек я остаюсь...

Чорна ніч на землю впала,
Я в думках тебе плекала,
Ніжно очі твої цілувала,
Про себе зовсім забувала.

Чорний янголе, прийди,
Запали знов всі світи,
Щоб не плакали дівочі,
Мої теплі карі очі.

Ти з’явився, наче диво,
Моє серце вмить зомліло
І шептало, що це—ти,
Але час прийшов піти.

Порожнеча, сил не маю,
Свою долю проклинаю.
Хоча знаю: різні ми.
Й прошу: «серце відпусти!»

Я не в силах розлюбити,
Своє серце розчавити,
Що тобі здалось в полон.
Ні, мій любий, це не сон...

Ти бачиш хмари?
Вони пливуть,
Вони знайдуть
Все те, що ми ховали.

Надії, сподівання, мрії
Забути ми хотіли,
Нам так зручніше жити
І очі закриваємо, йдемо далі.

Сідати в кайдани-
Самі напророчили,
Свою повагу вбили
І приховали нікчемності прояви.

Ми забули, що таке воля,
Що таке власна думка,
Що таке надій спрага
І навіщо життя.

І тільки погляд у небо
Змусить все згадати,
Змусить зуміти-
Полетіти до справжнього себе...

Подивись на птахів – в небі сірому,
Їхні крила приглушують дзвін церков,
Відлітаюсть кудись смутком білим,
Щоб вертатись назад знов і знов.
В кожній краплі дощу відображення
Поплямованих болем надій
Задихнувшись відкрику протяжного,
Гільйотину збудую.. не мій..
Я простягу скалічені крила,
Відшукай мене , милий, в ключі
Так літати мені не під силу.
Так літати хіба, що вночі.
Змах крила конвульсійний.. О, Боже!
Дай же сил поборити печаль
Шкодувати себе я не можу,
Мені...