Згадка про зоряного хлопчика

Зимовий день слабшав. Він вже не міг довго тримати на руках, обліплену зорями ніч і тому поволі опускав її на землю, а сам

безсило сковзав у безодню обрію. Дивлячись на це магічне дійство із

вікна квартири, я напружую зір, бо дуже хочу теж побачити зоряного

хлопчика, як втілення нездійсненної, але такої заповітної мрії.

Згадалося дитинство – безтурботні дні, які з кожним роком

дорослішали і ставали більш серйозними. І ось зараз, торкаючись

холодного тіла вікна, розумію, що дитинство і було тим зоряним хлопчиком, який вчився земного життя. Але ж він, зрозумівши сенс земного буття, повернувся на свою планету, де його чекали і любили.

А чи є куди повернутись мені, коли я теж його зрозумію? Адже я нікуди не від’їздив і не відлітав, я просто дорослішав. Дорослішав і не задумувався

ні на хвилину про те, що потрібно буде повертатися. Але повертатися на свою планету чомусь ніхто не хоче. Ось я і думаю, як погано що час повернення залежить не від нас і ми втрачаємо змогу цінувати кожну мить нашого земного життя.

За вікном вже панує ніч. Вона як добра господиня замітає всі сліди, які залишив по собі день….

…Але ж повертатися доведеться…. Тому і хочу запам’ятати цю чарівну мить, щоб поділитися нею з тим, хто на мене там чекає.

Цікаво, а коли я знову повернуся на землю, чи буде хтось чекати на мене тут ?