Серпневий вечр

Вийшовши з городу я сідаю на лавку – гойдалку, випрямляючи натомлену копанням спину. Запаливши, глибоко затягуючись, милуюсь

тихим серпневим вечором. Хаотичний перебіг думок почав складатися

в ціленаправлений потяг для відправлення у вічність.

Відгриміло важкими грозами, відмолотилося стиглим зерном

соняшникове літо. «Цікаво яке воно вже на рахунку?».Повертаюся назад, у

початок свого осмисленого життя. Літо, скільки разів в дитинстві я тримав

його на руках, грався з ним ставковими хвилями, засинав обіймаючись з

ним під зоряною ковдрою. Тоді все здавалося справжнім. Світ розкривався

переді мною своїм розмаїттям і дарував, як я зараз розумію щастя. Так літо

знову змінювалося літом, даруючи окрім тепла ще й незбагненну радість.

Я не люблю змін, але вони приходять не дивлячись на мої

симпатії чи антипатії. Це завжди дратує, чому ніхто і ніколи не спитає

мого «хочу» або «ні». Ось так і літо, воно дуже змінилося з роками, стало

набагато коротшим і втратило змогу дивувати мене росяними ранками.

Я шукаю ці зміни в ньому, не дивлячись на те, що каже про мене моє

відображення у часі. Ловлю себе на тому, що літо перестало бути для

мене важливою подією а перетворилося на просту зміну пори року.

Від таких думок стало боляче і очі мимоволі стали вологими.

«Сентиментальність» - вголос кажу сам собі, щоб хоч трохи

виправдати почуття миттєвого розпачу. Все, з завтрашнього дня буду

милуватися літом. Буду насолоджуватися ароматом квітів і трав, слухати

спів пташок і шукати, лежачи горілиць на землі, хмаринкові фігурки в

калейдоскопі неба. Завтра, хоч сам розумію всю не щирість перед самим

собою, що вже казати про інших. Так вже склалося, що дитинство це рай,

а зрілість – вигнання із нього. Життя вносить свої корективи-вирішенням

проблем, правом на працю, з’єднанням кінців з кінцями минулих і

прийдешніх днів.
«Тату…».
«Отакої, замріявся, що й не побачив як вже зовсім звечоріло» - встаючи з гойдалки я попрямував до хати. На зустріч мені бігла дочка, щось ховаючи у своїх маленьких жменьках.

«Тату що це таке?» - розтуливши долоні спитала вона показуючи мені світляка.

«Це…літо» - відказав я усміхаючись про себе.
«Тату яке ж воно красиве. Правда?» - відказало щасливе

відлуння мого безтурботного дитинства.