Вітер тихо пройшовся по даху будинку рознісши пил здається столітньої давньості, місто завмерло в полуденну спеку на вулиці зрід видно було людей які поспішали, митушилися аби тільки заховатися від сонячних променів випікаючи кожну живу клітину планети. Хмари бігли за обрій не дивлячись в низ, розкривши наповну свої крила; вітер тихо і ніжно лелів її нужну шкіру і почервонівші очі від десятка слізних ночей, з даху багато поверхівки було видно всю красу міста гори які зеленими стінами оточили місто, могутню річку яка постійно кудись біжить не дивлячись на перешкоди, багатоповерхові будинки виринавші з зеленого покриві дерев, дахи будиночків котрі як тількино розвиваючісь гори біліли в далі. Краса, спокій, рівновага між усим, але темно, холодно і хмарно на душі...
Спалах за спалахо епізод, а далі сцена потім кінострічка- життя промайнуло перед очима, на обличчі засяяла посміш і забриніли сльози, вітер відразуж підхватив і поніс їх над місто ніби хотів показати людям що не все гараз, біда, рятуйте помираючого янгола зблукавшого в цьому неймовірно великому світі.
Довге темне волосся, кумедно закручене на кінцях, розправилося по всій довжині перед місто ніби зійшла зірка проте згасша, слабка, потребуюча допомоги ніжні руки спускалися то верх то вниз по плечах ніби її докісток пробирав мороз і вона стояла роздягнена... красиве чорне декольте обтягувало чарівну талію залишаючи тільки на видноті красивий животик, спідниця грала на вітрі закриваючи ноги до середини стегна.......парфуми.....парфуми було чути здалеку навіть той хто не хотів дивитися в бік проходячого повз янгола, дивився і довго не міг відвести погляд, невимушені кроки зачаровували свою грацією і невинністю...
Її історія розпочалася коли вона познайомилася з Дімой в 10 класу все було бездоганно, він був звичайним хопчиною але дуже хорошою людиною, кохали так як ніхто в світі собі навіть уявити не міг віддавалися повністю один одному розчинялися і ставали одним цілим були і негаразди і суперечки але це лише дрібниці життя, проте остання суперечка вирішила все і прирекла їхне життя на страждання, на життя яке можна було порівня з пеклом. Вони кохали один одного але були зовсім з іншими людьми, по закінчинню школи вступили до пристижних університетів але на протилежних кінцях своєї країни і розлучилися... бувши на відстані полум*я пристрасті затихало і були миті коли їм здавалося що все кіньчено і назавжди забути проте достатньо було погляду і очі говорили за них:”я тебе кохаю” і знову вони згорали у вогні пристрасті кожен раз ніби перший, ніби знову кохали і нічого всього цього не було, знову розпочиналася казка нереальна, нова. Час така дрібниця здається але відігравала в їх житті велику роль саме з нею в поцілунку була вічність, в дотику шквал емоцій, життя зупинялося хоча години йшли як секунди, в ночі сходила їх зірка і сяяла так яскраво що сонце проти неї здавалося піщинкою, малесенькою свічкою... поцілунки, пристрасть, кохання, ніжність окутувала їх до ранку, потім розлука..
Проснувшись одного ранку як завжди сівши за чашку кави Надя дивилася у вікно і в її пам*яті виринали події минулої ночі, життя знову наповнювало її кімнату, речі, серце, душу і не передчувало нічого поганого. Підійшовши до комоду вона побачила що запізнилася на заняття
- цікаво чому мама не розбудила мене?- хмикнувши заміркувалася вона.-
Такого ще не було щоб мама мене не турбувала і давала поспати, навіть в вихідний день вона мене піднімала з ліжка і давала якусь роботу, постійно говорила щоб я звикала до дорослого життя а тут буденний день та щей лекції.
Надя заварила собі теплої кави, спогади минулої ночі зігрівали її холодне серце.
Як добре що мама дала мені сьогодні довше поспати, нарешті відчуваєш себе людиною а не дівчинкою приниси подай, зроби не чіпай. Посмішка заграла на її обличчі і освітлила всю кімнату.
- треба поприбирати зі столу, і щось робити поки нема нікого вдома, напевне піду зателефоную Любашці і підемо до пірсу,- подумала про себе Надя. Зібравши все зі столу вона відкрила дверцята мийки за якими стояло відро для сміття, вже закривши вона себе зупинила і подумала
- зачекайно ранкова газета, чому мама її викинула вонаж знає що я люблю анегдоти на останній шпальті газети,- подив виразився мімікою на обличчі Наді.
Вона відчинила дверцята, газета була зімята ніби хтось хоті приховати документи національної важливості, вона дістала її, розрівняла і тількино хотіла читати задзвонив телефон на іншому кінці почувся голос любаші, як завжди веселий і радісний, позитивна була людина ніколи нівчому не розчаровувалася, Любаша також заспала і запізнилася на лекції.
- Як добре що ти зателефонувала я тількино збиралася дзвонити до тебе,- задоволено відповіла Надя
- Вчора з Димчиком була,-запитала Любаша, вона завжди його так називала адже він в одну мить міг зникнути, розчинитися як дим тому вона завжди казала наді що за ним потрібно око за око.
- Підемо погуляти?
- Так звтичайно, я тільки доп*ю каву
- Добре, я буду чекати тебе на пірсі як завжди,- задоволеним голосом сказала Любаша і поклала слухавку.
- Так що унас цікавого там є.- розгорнувши газету подумала вона.
Пролиставши шпальти газет і посміявшись в досталь з анегдотів вона поклала її на комод і почала застиляти постіль, випадково кинувши погляд вона побачила на першій сторінці газети фотографію
-цікаво що там?- піднявши її подумала Надя
На першій сторінці була фотографія, на ній був хлопчина років 18 лежавши в ванні рука звисала з неї, блідий, як смерть а на стіні було написано:” Моё сердце і душа навсегда с тобой, ангел”
Надіне серце впало в п*ятки, горло здавила яка ніби стальна нитка яка не хотіла її відпікати, на газету покапали сльози, це був Діма або димко як любила його називати Любашка. Вона вибігла з квартири не зачинивши двері і побігла туди де їх ніхто не міг знайти, на дах 16-ти поверхового будинку, там вони могли годинами стояти і дивитися на все місто, на захід сонця, сівши на краю даху, сльози потекли річкою вітер підхопивши поніс їх по всьому місто, порожнеча, темнота, холод... чому?...навіщо?...
Вона просиді там майже 7 годин, телефон розривався від дзвінкі, її шукали і мама і друзі, чому не прийшла на місце зустрічі? Чосу не зачинила квартиру коли пішла? Але вона нечула нічого лише стогін душі який розривав її на шматки, знову і знову спалював і повертав до життя через дзвінок телефону. Помах руки, телефон внизу, розлетівся на друбні шматочки як і її життя в одну мить... Тільки уривки милькотіли перед очима, моменти коли вона поруч зним, коли вони згорали в полумї пристрасті... Ось і захід сонця який вони завжди зістрічали, карі очі вдивлялися в даль вних небуло нічого тільки кохання, чисте, бездоганне... вона стала на ноги які постійно підкошувалися небуло змоги стояти всі сили покинули її, вона провила поглядом на маленькі гірки із білими стріхами, на могутні гори які оберігали місто, на річку, і закривши очі з вітром, вона попрощалася з ними, крок....політ...вічність...
Тепер на високі горі вилично стоїть янгол оберігає спокій двох сердець, двох страждаючих душ яких тепер ніхто не має права турбувати, нарешті разом, у вічності, і ніхто і ніщо в світі не розлучить їх, хтож посягне на це відчує всю лють їх охоронця якому хто вище дав велику силу, дав змогу їм бути завжди разом....
Спалах за спалахо епізод, а далі сцена потім кінострічка- життя промайнуло перед очима, на обличчі засяяла посміш і забриніли сльози, вітер відразуж підхватив і поніс їх над місто ніби хотів показати людям що не все гараз, біда, рятуйте помираючого янгола зблукавшого в цьому неймовірно великому світі.
Довге темне волосся, кумедно закручене на кінцях, розправилося по всій довжині перед місто ніби зійшла зірка проте згасша, слабка, потребуюча допомоги ніжні руки спускалися то верх то вниз по плечах ніби її докісток пробирав мороз і вона стояла роздягнена... красиве чорне декольте обтягувало чарівну талію залишаючи тільки на видноті красивий животик, спідниця грала на вітрі закриваючи ноги до середини стегна.......парфуми.....парфуми було чути здалеку навіть той хто не хотів дивитися в бік проходячого повз янгола, дивився і довго не міг відвести погляд, невимушені кроки зачаровували свою грацією і невинністю...
Її історія розпочалася коли вона познайомилася з Дімой в 10 класу все було бездоганно, він був звичайним хопчиною але дуже хорошою людиною, кохали так як ніхто в світі собі навіть уявити не міг віддавалися повністю один одному розчинялися і ставали одним цілим були і негаразди і суперечки але це лише дрібниці життя, проте остання суперечка вирішила все і прирекла їхне життя на страждання, на життя яке можна було порівня з пеклом. Вони кохали один одного але були зовсім з іншими людьми, по закінчинню школи вступили до пристижних університетів але на протилежних кінцях своєї країни і розлучилися... бувши на відстані полум*я пристрасті затихало і були миті коли їм здавалося що все кіньчено і назавжди забути проте достатньо було погляду і очі говорили за них:”я тебе кохаю” і знову вони згорали у вогні пристрасті кожен раз ніби перший, ніби знову кохали і нічого всього цього не було, знову розпочиналася казка нереальна, нова. Час така дрібниця здається але відігравала в їх житті велику роль саме з нею в поцілунку була вічність, в дотику шквал емоцій, життя зупинялося хоча години йшли як секунди, в ночі сходила їх зірка і сяяла так яскраво що сонце проти неї здавалося піщинкою, малесенькою свічкою... поцілунки, пристрасть, кохання, ніжність окутувала їх до ранку, потім розлука..
Проснувшись одного ранку як завжди сівши за чашку кави Надя дивилася у вікно і в її пам*яті виринали події минулої ночі, життя знову наповнювало її кімнату, речі, серце, душу і не передчувало нічого поганого. Підійшовши до комоду вона побачила що запізнилася на заняття
- цікаво чому мама не розбудила мене?- хмикнувши заміркувалася вона.-
Такого ще не було щоб мама мене не турбувала і давала поспати, навіть в вихідний день вона мене піднімала з ліжка і давала якусь роботу, постійно говорила щоб я звикала до дорослого життя а тут буденний день та щей лекції.
Надя заварила собі теплої кави, спогади минулої ночі зігрівали її холодне серце.
Як добре що мама дала мені сьогодні довше поспати, нарешті відчуваєш себе людиною а не дівчинкою приниси подай, зроби не чіпай. Посмішка заграла на її обличчі і освітлила всю кімнату.
- треба поприбирати зі столу, і щось робити поки нема нікого вдома, напевне піду зателефоную Любашці і підемо до пірсу,- подумала про себе Надя. Зібравши все зі столу вона відкрила дверцята мийки за якими стояло відро для сміття, вже закривши вона себе зупинила і подумала
- зачекайно ранкова газета, чому мама її викинула вонаж знає що я люблю анегдоти на останній шпальті газети,- подив виразився мімікою на обличчі Наді.
Вона відчинила дверцята, газета була зімята ніби хтось хоті приховати документи національної важливості, вона дістала її, розрівняла і тількино хотіла читати задзвонив телефон на іншому кінці почувся голос любаші, як завжди веселий і радісний, позитивна була людина ніколи нівчому не розчаровувалася, Любаша також заспала і запізнилася на лекції.
- Як добре що ти зателефонувала я тількино збиралася дзвонити до тебе,- задоволено відповіла Надя
- Вчора з Димчиком була,-запитала Любаша, вона завжди його так називала адже він в одну мить міг зникнути, розчинитися як дим тому вона завжди казала наді що за ним потрібно око за око.
- Підемо погуляти?
- Так звтичайно, я тільки доп*ю каву
- Добре, я буду чекати тебе на пірсі як завжди,- задоволеним голосом сказала Любаша і поклала слухавку.
- Так що унас цікавого там є.- розгорнувши газету подумала вона.
Пролиставши шпальти газет і посміявшись в досталь з анегдотів вона поклала її на комод і почала застиляти постіль, випадково кинувши погляд вона побачила на першій сторінці газети фотографію
-цікаво що там?- піднявши її подумала Надя
На першій сторінці була фотографія, на ній був хлопчина років 18 лежавши в ванні рука звисала з неї, блідий, як смерть а на стіні було написано:” Моё сердце і душа навсегда с тобой, ангел”
Надіне серце впало в п*ятки, горло здавила яка ніби стальна нитка яка не хотіла її відпікати, на газету покапали сльози, це був Діма або димко як любила його називати Любашка. Вона вибігла з квартири не зачинивши двері і побігла туди де їх ніхто не міг знайти, на дах 16-ти поверхового будинку, там вони могли годинами стояти і дивитися на все місто, на захід сонця, сівши на краю даху, сльози потекли річкою вітер підхопивши поніс їх по всьому місто, порожнеча, темнота, холод... чому?...навіщо?...
Вона просиді там майже 7 годин, телефон розривався від дзвінкі, її шукали і мама і друзі, чому не прийшла на місце зустрічі? Чосу не зачинила квартиру коли пішла? Але вона нечула нічого лише стогін душі який розривав її на шматки, знову і знову спалював і повертав до життя через дзвінок телефону. Помах руки, телефон внизу, розлетівся на друбні шматочки як і її життя в одну мить... Тільки уривки милькотіли перед очима, моменти коли вона поруч зним, коли вони згорали в полумї пристрасті... Ось і захід сонця який вони завжди зістрічали, карі очі вдивлялися в даль вних небуло нічого тільки кохання, чисте, бездоганне... вона стала на ноги які постійно підкошувалися небуло змоги стояти всі сили покинули її, вона провила поглядом на маленькі гірки із білими стріхами, на могутні гори які оберігали місто, на річку, і закривши очі з вітром, вона попрощалася з ними, крок....політ...вічність...
Тепер на високі горі вилично стоїть янгол оберігає спокій двох сердець, двох страждаючих душ яких тепер ніхто не має права турбувати, нарешті разом, у вічності, і ніхто і ніщо в світі не розлучить їх, хтож посягне на це відчує всю лють їх охоронця якому хто вище дав велику силу, дав змогу їм бути завжди разом....
Обсуждения Полт янгола