Оснь

Осінь мілкою ходою равлика, вже майже рік, прямує в кінець літа. Не поспішаючи, листок за листочком, стеблину за стеблиною, вона поволі вбиває своїм кольоровим поцілунком.

Ліс на горі схвильовано зашумів, почувши звістку вітру проте, що він зустрів по дорозі підступну, підперезану дощами холодну осінь.

Але піднімаючись навшпиньки дерева не бачили нічого крім стрижених полів, які лежали через дорогу, упершись ногами в село, гріючись під ласкавим серпневим сонцем. Все побачене, а також спів пташок, які купалися у бездонному голубому небі, заспокоїв ліс і він полегшено зітхнувши знову почав займатися повсякденними справами. Допомагав звірям збирати припаси на зиму, поїв своєю тінню спори грибів, які вже скоро повинні народжуватися під ковдрою трави. Цей життєвий спокій передається і мені, і я теж починаю відчувати себе частинкою лісу, забувши про турботи, зради, і нестримний політ в пустку свого життя.

Але осінь невпинно наближається. Ось вже пожовтіли деякі крони дерев і моїх скронь також потроху чіпляються сиві павутинки . І наступаючи кожним днем на наші тіла осінь вже не завдає болю, лиш тільки сум полином гірчить на спраглих губах і зів’ялому листі. Дороги назад немає, і віра у тепле бабине літо вже не зігріває, а тільки трохи віддаляє прощання.

Майбутнє непохитне. Але зараз у серпневому танку, забувши про

все, увібравши у себе весь всесвіт, танцює природа і я, її мікроскопічна

пісчинка. Всім тепло і весело, і здається цей щасливий день буде продовжуватися вічно….

Осінь мілкою ходою равлика вийшла із літа….