Life

Або вона піде до найближчого бару і нап’ється дешевого вина. Ні... Так низько вона не впаде. Через нього, негідника, - напиватися? Пекла жага помсти. Такої, щоб на все життя запам’ятав! Краще вже померти. О! Гарна ідея. Тільки як? „Ото проблема! – промайнуло. – Наковтатися ліків. Вистрибнути з вікна... чи з даху. Вдягну найкращу вечірню сукню. Ту саму, в якій ходила з ним на виставу. Так. Саме ї... І зроблю крок у вічність. А вранці він побачить у кіоску місцеву газету з написом на першій сторінці: „Покінчила з собою”... і її фото... такої гарної. Я неодмінно впаду елегантно. Інакше не можна. І тоді він зрозуміє, кого втратив, і все життя каратиметься. Це буде найкраща помста. Але сил зараз немає шукати ту сукню і підніматися на дев’ятий поверх. Краще спочатку ванну прийняти та виспатися, щоб не було мішків під очима, якщо фотограф газети вирішить її обличчя відзняти.”

Вона натисла кнопку виклику ліфту – та не загорілася. Ліфт знову не працює. Доведеться пішки підійматися на п’ятий поверх. У думках порожньо. „Що ж тут думати, якщо усе вирішено? Правда, родичів шкода. Але... нічого. Вони витримають. Скоро день народження у батька. Тоді вже й сміятися будуть.” Вона зробила черговий крок. Ще один... Раптом почала кашляти від диму сигарет. Вона не переносила тютюновий дим. Згадала, як відучувала його палити. І відучила. Вона гарно уміє виховувати. Їй стало шкода тих, хто втратить таку гарну вчительку... Вона майже піднялася на свій поверх, як побачила молодого хлопця з цигаркою.

- Будь ласка, не пали. Тут літні люди живуть... Їм гидкий цей дим, - ледве вимовила вона.

Хлопець затягнувся востаннє, загасив цигарку й обернувся до неї. Вона помітила його драні джинси, затерту куртку та розтягнуту футболку. Вона не переносила неохайність. Проте щось вразило в ньому – то блиснули його блакитні очі. Глибокий, вдумливий погляд. „Мені б його. ТАКОГО б хлопця виховала – цукерочка, всі дівчата позаздрили б. Але вже пізно...”

- Це ти у нас літня? Непомітно. Проте... – вирішив пожартувати хлопець, окинувши її оцінювальним поглядом. Він помітив її ідеально випрасувану спідницю, стрункі ноги та гарну статуру. Але найважливішим був її погляд. Чорні, як ніч, очі. Ні, не як ніч. Ночі бувають і білі, як у Петербурзі. Очі чорні, як... його кросівки (ну, не був він романтиком, що поробиш?). В нього хороші кросівки. Але потерті. Студент.

- Май повагу... До мене хоча б, як до дівчини.
Якась іскорка промайнула в його блакитних очах. Щось диявольське.

- О, я маю повагу до тебе. Ми ж із тобою одружимося...

Вона усміхнулася. Іншим разом попросила б хлопця замовкнути, адже так не жартують. Вона хотіла слово „одружитися” почути лише раз у житті й лише від того, хто скаже його всерйоз. Але... Це був останній день її життя. І вона вирішила дозволити собі почути це слово не всерйоз.

- Одружимося? А ти знаєш, що я відьма?
- Відьма? Уже знаю. Приємно познайомитись. А я – янгол.

„Янгол? Відьма та янгол. Цікаво. Гарний коктейль”, - вона навіть трохи засумувала, що то був її останній день. Завжди мріяла мати незвичайні стосунки. Вони б погрались у „Янгола та відьму”. Було б цікаво. „Ні... Час іти... А то це дияволятко-янгол геть зведе мене з розуму... Останній день усе-таки”.

- Ти вже ідеш? Тікаєш? А шкода. Нічого, я тебе чекатиму.

- Чекай.
„Дивний, але цікавий. Чекатиме. Невже заграє? Ні. Не можна. Останній день...” – думала вона, косо позираючи на хлопця і водночас відмикаючи двері.

Крок – і вона вдома. Нарешті. Кинула сумку і побігла до ліжка. Впала, але сліз не було. Були лише лихі наміри. І тут вона зрозуміла: „ Як же я тепер підіймуся на дах, якщо той хлопець чекатиме? Він, здається, триматиметься до останнього. Цікавий хлопець. Може, дати йому шанс? Ні. Це найжахливіше: дозволяти комусь змінювати свої плани. А що ж тепер робити? Лезо. Так, лезо і ванна.”

Вона пішла у ванну кімнату, відкрутила кран... Вода почала наповнювати ванну і... нарешті по її щоці стекла сльоза. Це була перша сльоза за два роки. Два роки він, такий закоханий, не давав їй плакати. Вона швидко знайшла лезо і поклала його на край ванни. І знову покотилися сльози. Ридала гірко і нестерпно. Незчулася, як заснула.

Прокинулася на ліжку від браку повітря – хтось палив. Дим заважав дихати. Вона підійшла до вікна. Відчинила кватирку. Повернулася і... побачила власне тіло, що лежало на тому ж ліжку, а на шафі сидів хлопець. Той самий, але вже без куртки і футболки. Замість них були крила – маленькі, сірі від диму. Вона одразу зрозуміла, що до чого.

- Мій час настав? Невже просто мене забереш? Я навіть не стрибатиму? Не різатиму собі вени? Так нецікаво. Я ж це усе роблю, щоб він мене запам’ятав. Якщо плигну, то буде гарне фото на першій сторінці. Якщо переріжу вени – буде ванна крові... Я роблю усе для нього. Так він мене запам’ятає на все життя. Найкращою помстою для нього буде пам’ять. Він бачитиме мене скрізь: у вітрині магазину, в очах його нової коханої, поміж рядків підручника. Я до нього буду вночі приходити. Буду йому набридати. Він може не витримати і також стрибне. Чи наковтається. Тоді ми будемо разом. Вічно. Авжеж?

- Продовжуй...
- Так от, вона за ним не піде. Її не буде між нами. – Вона сіла на край ліжка. Подивилася на своє тіло. „Треба було трохи схуднути... Добре, що мене вже не буде на першій сторінці газети. Усе так просто обійдеться”.

- Так, тебе не буде на першій сторінці.
- Ти... Ти вмієш читати думки? О Боже, авжеж. Ти ж янгол. До речі. Вибач за „дияволятко”.

- Пусте, - посміхнувся він. – У тебе гарна фігура.
Вона повела бровами.
- Ну, дякую.
Він зістрибнув із шафи й пішов на кухню. Вона дістала велику чорну спортивну сумку і почала складати речі.

- Не складай – твої речі тобі не потрібні.
- О, - вона всміхнулася, - так. Я просто звикла, що, якщо кудись їду, то речі неодмінно треба складати. Це ж не та подорож...

- Там, - він підняв цигарку вгору, - твої речі тобі знадобляться, але зараз ти нікуди не підеш.

- Що? Як? Чому? – вона роздратувалася. – Це моя воля, моє бажання!

- Ні, не твоя. Це воля Божа. Твій час ще не настав, - він сів на тумбочку і почав погойдуватися, час від часу чистячи свої крила.

- Як це? А ти тоді що тут робиш? – вона почала скаженіти.

- Я? – він підійшов до вікна. – А я прийшов тобі пояснити, що ти собі не належиш. Ти належиш своїй сім’ї, своїм майбутнім дітям. До речі, їх у нас буде троє. Ти належиш мені, нарешті. Що я без тебе буду робити? Ти належиш Богу, - він замовк.

- І... Що мені тепер робити? Терпіти те, що він мене залишив, проміняв на дешеву підробку?

- Це усе – повна маячня. Як ти не розумієш? Невже ти, така розумна і гарна, залишиш життя через Н І Щ О?

- НІЩО? Не смій його так називати! Він моє кохання!

- Кохання? – він почав сміятися. – Не сміши... Кохання буває раз у житті. Воно не зникає, не полишає тебе. Воно завжди з тобою. А той хлопець був тільки спробою. Ти завдяки йому навчилася, як поводитися з хлопцями, що робити у різних ситуаціях. Ти навчилася відучувати палити, як відучиш і мене. Я палю з дев’яти років, а це не гаразд. Він був для тебе практичною роботою. А кохання твоїм буду я. Ми з тобою йому віддячимо за те, що тебе вчасно відпустив. Якби не він і та, як ти кажеш – „підробка”, ми з тобою сьогодні не зустрілися б. Ні... Ми з тобою обов’язково б зустрілися, але в інший час. Наприклад, завтра. Я просто іду завтра у ваш університет, і ми з тобою мали стояти в одній черзі у буфеті. Чи через місяць, коли ти їхала б на автобусі №20, то ти підсіла б до мене. Якби не він, не ота дівчина, нам би треба було чекати довго, - він знову пішов на кухню. Потім повернувся і продовжив:

- Ти вважаєш себе сміливою? Невже так сміливо зробити крок у нікуди, замість того, щоб жити і робити безліч кроків. Щодня! Інколи невдалих, часом хибних, дивних та радісних. Врешті, переможних... І невже тобі нецікаво дізнатися, що там, у майбутньому на тебе чекає?

Він простягнув їй два диски.
- Тримай. Це фільми твого майбутнього. Я знаю, ти зробиш правильний вибір. Але я хочу, щоб то був саме ТВІЙ вибір, а не щоб я тобі його нав’язав. Бо тоді ти мені усе життя цим докорятимеш.

- Куди ти йдеш?
- Мені треба ще по квіти для тебе збігати та по грейпфрут. Ти його любиш, - і знову посміхнувся білозубою посмішкою.

Вона ввімкнула комп’ютер. Ті фільми були цікаві... Один був про те, що було б, якби вона померла. Родичі не змогли без неї. У тата – інфаркт. Мама пішла з життя слідом за дочкою – через два дні після похорону. Фото у газеті не з’явилося. Лише одна маленька стаття. Плач душ ненароджених дітей розривав тишу фільму. У найближчих друзів життя пішло шкереберть без її підтримки та слушних порад. Те невдале кохання також було у шоці, але, як і належить негіднику, він недовго страждав. До речі, й іншу він також залишив. І вона хотіла накласти на себе руки. Я той хлопець-янгол, замерзши у під’їзді, поки чекав на неї, свою кохану, підхопив запалення легень. Поклали його у лікарню. Там він вичитав у газеті про смерть дівчини, на яку чекав. Через два тижні його знайшли мертвим – наковтався аспірину...

Другий фільм був про її майбутнє життя, в якому вона залишилася. За тим сценарієм вона отримала диплом про вищу освіту. Започаткувала власну справу. У неї трійко чудових дітей. Вона жила з тим хлопцем – янголом. Він став відомим юристом. Батьки купили будиночок поблизу міста. Багато хто з друзів твердо зіпнулись на ноги, двоє, на жаль, загинули в автокатастрофі. А про неї все ж таки написали в газеті, але не статтю про її смерть.

Тепер вибір був за нею... Вона поклала диск у коробку. Потім передзвонила до свого колишнього коханого і попросила дати телефон тієї „підробки”. Він спочатку відмовлявся, мотивуючи це тим, що його „кохана” не хоче вислуховувати істерики від колишніх. Вона посміхнулася і пообіцяла, що такого не буде. Двічі подякувавши йому: один раз за те, що номер дав; другий – що вчасно залишив її. Номер їй був потрібний для того, щоб врятувати від смерті ту „підробку”, коли він її покине. Вона зачинила кватирку й лягла на диван... на своє тіло.

Прокинулася від шуму води... Ванна уже наповнилася і вода почала витікати через край. „Невже то все був сон?” – вона застигла... Потім кинулася до дисків, але дисків не було. Вона заплакала. Так хотілося, щоб усе було реальністю! Вона згадала про хлопця. Вийшла на східці. На підвіконні сидів „янгол”... Той самий. У джинсах і куртці. Вже не курив. Спав. У руках тримав букет квітів і грейпфрут.