- Синочку мій любий, не плач, зараз я тобі заспіваю мій солоденький, ось так, - молода жінка лагідно посміхаючись вкутала дитину і присіла колихаючи біля вікна. Немовля заспокоїлося, притихло в теплих материних обіймах, прислухаючись до тихої сумної пісні. Раптом двері з вулиці хтось рвонув і різко брязнув ними по розшатаним одвіркам.
- Катерино, Катю, де ти? - пролунав по хаті різкий чоловічий голос. Відчинилися двері і в кімнату вбіг розхристаний Василь. Дитина заплакала
- Чого ти кричиш, дивись дитя злякав - стривожено відповіла жінка.
- Збирайся, швидко, та не бери нічого, лише щось дитині та поїсти в дорогу. Швидко Катю! - останні слова він майже кричав.
- Що? Хоч поясни, куди збиратись, - жінка підхопилася різко гойдаючи невгамовну дитину.
- Вони знайшли мене, ті люди, чуєш? Вони вб'ють і тебе і мене. Треба якомога швидше збиратись звідси.
За кілька хвилин вони вже були за селом. Моросив холодний дощ, мокра земля робила ноги важкими, немов намагалася втримати втікачів, зупинити.
- Скільки це може тривати, - кричала скрізь сльози Катерина, - скільки ми ще будемо бігати? - вона ковзалася по мокрій, горбатій дорозі, міцно тримаючи в руках маленький згорток а сльози, змішані з дощем, стікали по обличчю роблячи його солоним.
- Не кричи, зараз у полі буде копиця, там і заночуємо, вранці вирушимо далі. - Катря нічого не відповіла лише сильніше пригорнула дитя. В копиці було затишно, але пил та мілка солома не давали вільно дихати. Одяг промочився, дитячі пелюшки теж, хлопчик плакав, та незабаром в темряві почулося його тихе чмокання, Катерина годувала дитину.
- Ми згубимо його, він же зовсім крихітний - тихо промовила вона.
- Так, але ти думаєш що мені його не шкода? Зрозумій - ті люди, швидше нелюди, їм байдуже -чоловік, жінка, дитина, вони не зупиняться... Тому треба приймати рішення.
- Яке? Невже у нашому випадку є рішення?
- Так. Можливо воно тобі не сподобається але ... нам треба залишити дитину.
- Що? Що ти говориш? Як залишити?
- Катре, Катре зачекай, не поспішай, з дитиною нам буде важко втікати, зрозумій мене, звичайно не тут ми його покинемо, завтра доберемось до міста, а там віддамо якимсь людям...
- Господи, що він говорить, - у Катерини защеміло серце, - Як то людям? Нашого хлопчика –чужим людям?
- Не поспішай, заспокойся і виріши як йому буде краще, коли ми голодні і холодні не матимемо даху над головою, чи коли люди його обігріють і нагодують, дадуть йому справжнє життя. Він затих, Катерина плакала, тихо гойдаючи нагодованого сина і заламуючи затерплі від холоду руки.
1
- Ні, чуєш?! Я не зроблю цього ніколи. Це моя дитина, мій хлопчик, в ньому ж і твоя кров, як же ти можеш таке говорити?
- Зрозумій ми не можемо інакше, через кілька років, коли про нас забудуть, ми повернемося і знайдемо його. Йому буде лише кілька років, він не зрозуміє що сталося, а коли підросте, навіть не згадає про це, - він гладив її вологе волосся своїми теплими руками та в темряві не бачив очей дружини. А в тих очах було стільки болю та відчаю, що заглянувши в них, він замовк би, не сміючи вимовити навіть слова. Але ту печаль сховала ніч та густа пелена сліз. Ледве почало світати вони вирушили у дорогу. Повітря було холодним та мокрим, а рідка липуча багнюка нагадувала про вчорашній дощ, набридливим чавканням. Зранку у Катерини не стало молока, голодне дитя час от часу нагадувало про себе заходячись плачем. До міста дісталися близьке обіду. Перша ж вулиця відкрилась очам виступаючи великими новими будинками з височенними воротами та блискучими вікнами. Вони ніби кричали до людей геть, геть біднота!". Василь ішов попереду, а Катерина, мов привид з потухшими очима, плелася ззаду спинившись поглядом на забрьоханому багнюкою його одязі. Раптом він зупинився.
- Стій тут! - підійшовши до стіни великого гарного забору прошипів до неї. Неподалік, коло воріт стояв автомобіль. Василь нишком підійшов до нього ззаду і торкнувся рукою, зачекавши на мить пересунувся де дверей і тихо їх відчинив.
- Йди сюди - гукнув до дружини, - швидко, клади дитину, та швидко ж, - він відштовхнув її тихенько зачинив дверцята і вже не було чутно крику малюка. Катерина не плакала, лише мутні очі дивилися у той бік де лишилася частка серця.
- Це ж треба, так пощастило, дверцята відчинені, от і все...
Раптом вона рвонулася назад, підбігла до дверей, відчинила і кинула на сина дерев'яне намисто що змалку носила з собою. Воно, було подароване їй дідусем, який умів гарно різьбити. Пройшло багато років, а намисто ніби кращало з роками. Майже ніколи не розлучаючись з ним вона лишила його сину, здається лише після цього зажевріла надія на зустріч з ним. Тепер вона з останніх сил бігла по чужій вулиці намагаючись втекти непомітною, текли густі холодні сльози але вона посміхалася. Катерина знала напевне що повернеться, щоб не сталося, обов'язково повернеться.
Далі були чужі міста і холодні ночі. Вони рухалися без напряму, без плану. Сліду переслідувачів уже не відчувалося, але більш ніж на місяць, вони ніде не зупинялися. Минуло кілька років. Катерина змінилася, стала мовчазна, немов постаріла у душі. Василю це не подобалося, особливо той один день у році, в який у них було свято. Дивне свято. Вона купувала іграшку, готувала обід, садовила іграшку на стілець і розмовляла з нею. На мить йому здавалося що дружина збожеволіла. Він знав, що цей день - день народження сина, але вдома того дня не з'являвся. Другого дня все ставало на місце, вона поводилася звичайно, ніби й не було нічого. Нарешті кілька років вони прижилися у одному селі, зайняли пусту хату. Працюючи у наймах навіть надбали деяких хатніх пожитків. Все ніби влаштувалося, але стосунки були важкими
2
Катерина просила повернутися, Василь не хотів. Згодом почав пити. На тому й скінчилося. Вона не витримала, зібрала невеличкий свій "скарб", та й покинула будинок. Навіть не озираючись. Що робитиме далі - не знала, знала тільки куди потрібно йти. І йшла, не йшла - летіла. Серце ніби ожило, скільки ночей снилася їй та вулиця, ворота. Страх був лише у тому, що ті люди не залишили у себе хлопчика, віддали. Цього вона боялася найбільше, за таких обставин сина могла більше не побачити. Та ці думки Катря відганяла, не могли вони віддати її хлопчика, він же такий гарненький, не могли...
II
- Бабусю, чи не скажете, де тут квартира здається? - кричала Катерина сивій зігнутій старенькій що збирала яблука у садочку.
- А тобі що квартиру треба, чи кімнату? - запитала стара.
- Можна й кімнату, я сама, одна.
- То заходь у хвіртку, я на тебе подивлюся. У мене є кімната, якщо водити нікого не будеш – живи.
- Водити? Що ви, я навіть не знаю нікого у вашому місті, я не тутешня. А скільки берете, може за дорого?
- Ні, не за дорого, а коли по господарству допомагатимеш, то й зовсім мало.
Катерина зайшла до кімнати, цвітасті старі рядна впали до ніг запрошуючи гостинно. Високе встелене рівненько ліжко з вишитими подушками, пахло сухими травами, які жмутами звисали по краю стелі. На стінах портрети вкриті рушниками.
- Оце так! - вихопилося у Катрі, - навіть не думала, що серед міста, з його сучасними будинками можна таке зустріти. Це ніби сон з мого дитинства.
Бабуся всміхнулася.
- Так, зараз таке не скрізь побачиш, роки йдуть люди змінюються, краса теж змінюється. Ну то улаштовуйся, а я обід зберу, ти мабуть голодна.
Минуло кілька тижнів. Вдень Катерина допомагала по господарству, а ввечері, коли темніло, блукала по безлюдній вулиці намагаючись розгледіти в чужих великих вікнах частинку свого життя.
- Ось бабо Надю, я все зібрала, внесла у погріб, далі моркву почнемо копати?
- Сідай перепочинь, я тут пиріжечків владнала, поїж.
- Ой бабусю, я у вас лише три тижні, а ніби весь вік тут жила, так мені у вас добре.
- Ти мені теж подобаєшся, онуків у мене нема, та якби були, майже такі як ти були б. Ось так, син весь вік один і мене онуками не потішив, ти мене розрадила трохи. І в хаті не так пусто, син у мене дуже рідко буває, все ніколи, працює. А чому ти ніколи не розповідаєш про себе, хто ти, звідки?
- Ой бабусю, розповідати про себе не хочу, навіть згадувати не хочу. Я у вас ніби життя заново почала, тож не питайте про минуле, питайте про майбутнє. Наприклад, чи не хочу я на роботу влаштуватись.
- А що справді хочеш?
- Хочу бабусю, та чужій людині не легко це зробити, куди йти не знаю, що робити не знаю.
- Я тобі ось що скажу, сьогодні Наталка забіжить, поштарка наша, я у неї запитаю, вона багато людей знає, щось порадить.
Ось і вона у двір біжить, легка на спомині - двері коридору відчинилися і пролунав дзвінкий жіночий голос.
- Бабо Надю, ви вдома?
- Вдома, вдома, заходь Наталочко, бачиш і хвіртку не зачинила, тебе чекаю, - бабуся скочила кряхтячи з стільця і кинулася до дверей.
- Доброго здоров'я вам - невисока молодиця з сумкою на плечі увійшла в хату, - я на хвилинку бо на роботі.
- Нічого все одно сідай, в нас до тебе розмова, а ти пиріжечків покуштуй.
- Ой дякую, а яка ж розмова?
- Та ось Катря роботу шукає, чи не могла б ти порадити щось?
- Порадити, - молодиця замислилася, - зараз роботу важко знайти, та звичайно коли хочеш то зможеш. А що ж вона вміє робити?
- Мені б домогосподаркою десь, щоб і житло мати і роботу - тихо вимовила Катерина, - чи не чули ви такого?
- Та чом не чула, чула. Зараз майже в кожному великому будинку такі люди працюють, але чи є вільне місце, оце питання. Знаю я одне. Там людей змінюють кожного місяця, господарі дуже прискіпливі, але хоча б тимчасово і то добре.
- А де ж це, далеко Наталочко? - вмішалася баба Надя.
- Ні, думаю що ви навіть знаєте. Через дві вулиці, четвертий будинок з лівого боку. Величезні гарні ворота.
Катерина завмерла, боялася навіть поворухнутися, схоже сама доля вказувала їй на той будинок, будинок, коло якого ось уже скільки ночей вона стояла з надією побачити хоч би тінь за товстими занавісками на вікнах.
- Ага знаю, - ніби аж викрикнула баба Надя - навіть знаю хто там живе. Люди не молоді, але дуже богаті.
- А діти в них є? - раптом запитала Катерина.
- Діти? - промовила Наталка наморщивши лоба, - здається хлопчик років семи.
- Так, так я навіть пам'ятаю, - продовжувала баба Надя, що до їх дитину підкинули, мабуть теж років зо сім тому назад. Хлопчик був дуже хворий, застуджений, вони лікували його, вся вулиця гуділа.
- Можливо це він і є, - додала Наталка, - але не знаю, брехати не буду. - В Катерини зжалося все всередині і замерехтіло в очах.
- Та мабуть ні, говорили що той хлопчик дуже тяжкий був, хоч би він не помер. Ой біда, є ж такі матері, це ж яке серце потрібно мати, щоб таке зробити - баба Надя тяжко зітхнула. Катерина зробилася жовта мов віск, піднялася на ноги і відразу ж зомліла.
- Гей, Катре, ну ось, так, прокидайся, ну ти й налякала нас дитино, це хіба можна, ні з того ні з сього. Ти може хвора чим, а не кажеш? - баба Надя сиділа на стільці, мочила біленьку хустинку у воді прикладаючи її до лоба Катерини.
- Ні-ні, я не хвора, навіть не знаю що сталося, - лепетала Катря, - мабуть на сонці напеклася.
- Отож і я кажу, не ходи більше на город, ніде він не подінеться, - бубніла баба Надя, вкриваючи її тонким простирадлом, - полежи відпочинь, а краще поспи. А то бач всю роботу в один день, це ж хіба можна?
Величезний собака загородив собою двір, голосно гавкаючи й оскалюючи зуби.
- Джек на місто! - почувся раптом голос , якого Катря злякалася більше ніж собаки.
- Що вам потрібно? - запитала суворого вигляду жінка, стоячи серед двору.
- Я шукаю роботу, можливо вам потрібна прибиральниця? Катерина кричала на все горло
боячись, що через гавкіт собаки жінка не почує.
- Зараз нема роботи, але мабуть скоро буде, за що я плачу, коли навіть до воріт нема кому вийти.
- Будь ласка, я старанна, не ледача, - кричала Катря, коли жінка вже поверталася до будинку.
- Замовкни Джек - гримнувши до собаки, - зайдіть через кілька днів, повернулася потім до Катрі пішла хряпнувши дверима.
Катерина ловила очима вікна, намагаючись помітити в них щось, що так хотілося, та нічого не побачивши повернула до баби Наді. За кілька днів вона знову пішла, на цей раз вийшов чоловік запросив її до будинку. Щось розповідав, питав, з'ясовував, а Катерина була немов зачарована - будинок двоповерховий з красивими меблями, гарно оздоблений, а серце шепотіло "у цій красі живе мій син", її очі заблистіли від набігаючих сліз. Але враз змахнувши їх вона почула:
- Починати можете вже завтра, кімната звільниться і переїжджайте, але речей багато не беріть Окрім вас у будинку ще є жінка, та вона тут не живе, тільки приходить час от часу, готує, а ви подаєте, прибираєте. Все зрозуміло?
- Так, так звичайно. Завтра вранці я буду тут.
Йшла додому і не знала радіти чи плакати. Це так пощастило, чи це доля знов дає випробування. Чи зможе вона спокійно себе поводити коли побачить сина, чи витримає щоб не обійняти його, не приголубити? А перед очима стояла розкіш будинку, килими та меблі. Раптом у голову до неї прийшла така думка: а чи не добре вона зробила лишаючи тим людям сина, можливо так і краще для нього. Ну що вона могла йому дати? - Злидні? Невизначеність? Чужі холодні домівки, які змінювалися майже не встигнувши запам'ятатися. Чого вони з Василем його навчити могли, як ходити по наймах та просити у нескінченний борг шматок хліба у добрих сусідів. Вона зупинилася, сперлася на стовп і тихенько зсунулася до землі, закривши руками обличчя - " Сину мій, сину, сонце моє, вранішнє" - простогнала. - Як же мені далі жити, я ж ночей не спала все мріяла про цей день, нарешті він настав, а я геть розгублена... Можливо й не треба мені з'являтися у твоєму житті, не треба псувати твого щастя. Тобі буде соромно за свою матір.
5
Якось минула ніч. Зачесана й чисто вбрана, вона стояла біля воріт, ще ледь вставало сонце Собака гарчав за ворітьми намагаючись просунути морду в різні щілини. В будинку було тихо лише господар провівши Катерину до її кімнати, спокійно палив у великому кріслі гортаючи газету. Кімната прибиральниці знаходилася у підвальному приміщені будинку. Майже під стелею світилося золотавим промінням маленьке не зашторене віконце. Було чисто ніби у лікарні, ніяких зайвих речей, лише необхідні. Розташувавши у шафі свій небагатий одяг, Катерина присіла на ліжко уважно розглядаючи кожен предмет. Незабаром двері відчинилися і до кімнати увійшла жінка років сорока у біленькому фартусі.
- Ну як, влаштувалася? - запитала відразу.
- Так, - тихо відповіла Катря.
- А мене Марією звуть, а ти, я чула, Катерина?
- Так, Катерина.
- Та ти не бійся, ми з тобою тут на рівні, тільки я живу вдома, а сюди кожен день приходжу Ходімо покажу тобі будинок. За кілька хвилин вже сніданок готувати треба. Відразу скажу господарі полюбляють, щоб все вчасно робилося. А будеш запізнюватися - на довго не затримаєшся.
Через деякий час вона вже лаштувала стіл пояснюючи Катрі, що де ставити і де хто сидить.
- А тут Петрик сидить, але він не часто з ними снідає, його у школі годують, та де коли може і
вдома.
Катерина посміхнулася, Петрик - Петро, так звали її діда, доля ніби знущалася. Завмерши з роздумах вона раптом почула дитячий голос, озирнулася різко. У відчинених дверях стояв хлопчик і спокійно посміхався.
- Доброго ранку - сказав він.
- Доброго, Петрику, як спалося? - весело відгукнулася Марія.
- Смачно спалося, а в нас знову нова тьотя?
- Так, звуть її Катерина, вона буде прибирати твою кімнату і всі інші, - балакала дзвінко Марія розставляючи чашки.
Катерина не зводила очей з хлопчика, так і крутилося на язиці: - Синку, любий... - Вона зціпила зуби й старалася роздивитися його з ніг до голови. Чубчик темний, а в малого буї світлішим, оченята ніби на Василя схожі, який же він гарний, який дорослий.
- Гей Катре, ти не заснула часом? - озвалася до неї Марія, - ходи до кухні, треба каву варити, зараз
"мадам" прилетить, - додала вона вже тихіше. Катря глянула на Марію, потім на двері - Хлопчика
вже не було. Зібравши всі сили вона подалася до кухні і взялася до роботи. Зовні виглядала
звичайно: спокійна, мовчазна, та якби хтось міг заглянути в душу, злякався б. Там була така біль
така туга, чи то може витримати серце? А воно витримало, ще й з часом ніби змирилося. Їхала по
сина впевнена - забрати відразу. А тепер не знала, що й робити. Куди забирати, до баби Наді? Ні
будинку, ні грошей, лише велике любляче серце. А чи достатньо його Петрику. Він звик до
6
батьків, любить їх, звик до гарних дорогих іграшок, звик їздити до школи з татом на автомобілі Страшно було навіть уявити, як він зреагує почувши, що ця нещасна - його мати, так думала вона про себе. Тому й вирішила мовчати, доки витримає, доки сил стане.
Якось одного дня в будинку з'явилися гості, котрі давно не відвідували господарів. Були щирі посмішки, обійми, веселий галас. Катерина подавала каву й звичайно слухала розмову.
- Як же ти виріс, - обіймаючи Петрика за плечі сказала рум'яна жінка, - а на батька як схожий просто викапаний! Тато мабуть тебе дуже любить? - Катря впустила чашку звернувши на себе увагу, метушливо кинулася збирати скло, поранила палець і миттю вишмигнула з кімнати. Серце колотилося ніби сполоханий птах бив крилами. "Як то на батька, що вона таке каже, як він може бути на нього схожим". І як вона не відганяла, як не сварила себе за цю думку, перчина в серці вже була. "А якщо він не мій синочок, якщо мій справді помер, захворів і помер, тої ночі дощ змочив усе до нитки. Ні, ні це він, я знаю, оті очі немов Василеві. Вона дурепа не знає, як до господарів підлеститись" - відразу ж себе заспокоювала Катря та змій сумніву вже точив мозок. Якогось дня коли нікого не було вдома, вона навіть вирішила пошукати документи, які можливо сказали б її правду. Та так нічого й не знайшла. Того ж дня господиня відіслала Катрю на горище, наказавши прибрати та викинути деякі речі. Катерина кілька годин вимітала, перебирала старі речі втомившись сіла на кольоровий великий ящик. Він зацікавив її своїми барвами. Коли вона його відкрила, зрозуміла, що то старі Петрикові іграшки, які зламалися а з деяких він виріс. Витягуючи по одній вона ніжно всміхалася і гладила їх руками, уявляючи як і в якому віці Петрик ними грався. Дійшовши мабуть до дна зачепила пальцями маленькі круглячки. Коли їх витягла -обімліла, то було її намисто. Намисто з дерева, яке зробив для неї дідусь і яке лишила вона сину тоді давно. Тепер вона була впевнена, Петрик її син, сумніви щезли. Так і завмерла перебираючи порепані намистинки, - "Чи знав ти дідусю, який дорогий подарунок мені робив". Знизу по сходах чулися кроки, які вивели її з роздумів. Швидко закидавши все у ящик вона закрила його, а намисто сховала у кишеню. І знову доля. Як же вона потішалася над нею, випробовуючи чи, знущаючись. Все ніби хотіла нагадати про той вчинок, визвати вже соте каяття, почути тисячне вибачення, не даючи зробити навіть подиху спокійно. Та так ніжно била, що від того дотику душа рвалася на клапті...
- Мамо! - раптом почувся стривожений крик Петрика, - де ти? Катерина завмерла прислухаючись, ніхто не відповідав.
- Мамо! - знову гукав він.
- Що сталося Петричку, - вона підійшла до нього й хотіла взяти за руку та відразу ж відсахнулася вся долоня хлопчика була залита кров'ю.
- Я порізався, - тихо сказав він Катерині і сльози потекли по червоним щокам. Вона перелякалася заметушилася не знаючи, щ робити.
- Та промити треба, - спокійно сказала Марія, підійшовши позаду, впевненими діями обмотала
хворого пальчика.
7
- На віднеси перекис водню та візьми в аптечці нашатир, з хлопчиком все гаразд, а тобі не
завадить. - Марія відвела Петрика до кімнати, а Катерина так і стояла, ніби зачарована.
Отямившись зрозуміла, що вся тремтить, добре що Марія була поруч, сама б вона не впоралася.
Так минали дні, складалися в місяці, а потім з'єднувалися в роки. Всі говорили, що це перша
робітниця, яка протрималася так довго. Постійною тут була лише Марія, яка працювала вже
більше 10 років. З Катериною вони здружилися, ділилися бідами - негараздами, та головної
таємниці Катря не розповідала. Яка б не була добра подруга, таке говорити не можна. Кожного
дня молила Господа простити її великий гріх і повернути сина. Та не сміла навіть думати про те
щоб заявити про себе, розкрити велике своє бажання.
Якось почувши крик з дитячої кімнати, Катерина перелякано озираючись, відчинила двері побачила, що Петрикова мама тріпала його за чуба, а вільною рукою, вхопивши ремінь, била по тілу. Катря помічала, що названа мати не пестила хлопчика, сварила часто, але щоб таке... Хлопчик просився , голосно плачучи, вимолюючи пробачення. В Катерині щось обірвалося. Забула про все. Кинулася рятувати дитину, свою дитину, навіть ціною того свого маленького щастя, яке вже кілька років мала. Щастя - жити і бачити, як росте син.
- Не смій, - кричала на все горло, - не чіпай, накинулася на оторопілу жінку. Вихопила з рук у неї ремінь й закинула у куток.
- Та як ти смієш, - несамовито засичала та у відповідь - хто ти тут така? Це мій син і я сама знаю як з ним поводитись.
У Катрі всередині все скипіло, одним махом вирішила - все! Досить. Не можна так більше, і закричала у відповідь:
- Ти сама ніхто, ти йому не мати. Я його мати і не дозволю тобі підіймати на нього руку. - Вона була схожа на розпатлану тигрицю, яка ніби зараз вхопить за горло суперницю.
- Що? обурено кричала у відповідь господиня, - та що ти мелеш, я його мати, а ти забирайся звідси! Раптом до кімнати забіг господар. На цьому все скінчилося. Катря сиділа у кімнаті коло валізки з одягом, біла мов крейда, з мутними налитими слізьми очима. Ввійшла Марія, присіла.
- Що ж ти накоїла Катря, ти заплуталася, я з ними багато років, бачила як вона була вагітною, як з пологового будинку привезли.
- Потім тихо додала - знаю й про того хлопчика, що знайшли, його віддали до дитячого будинку. Катря мовчки показала намисто.
- Я знайшла його на горищі, - давлячись сльозами промовила, - я не могла так помилитися, він мій чуєш? - і впала на коліна, затуливши обличчя руками.
- Він був у цьому будинку кілька днів, - тихо продовжувала Марія, - намисто просто забули віддати. Бідна моя, бідна - вона провела рукою по волоссю Катерини, - як же ти себе вимучила, як карала.
- Ні, - замотала головою Катря, - ні, я була щаслива, кілька років щаслива, бо думала що то він такий розумний і гарний, у такому розкішному будинку, я ж ніхто, в мене нічого нема. Мені
8
досить було бачити його, чути, радіти за нього. Мій хлопчику... - вона дивилася десь у стіну витираючи обличчя, вже змокрілими руками, її погляд був наче божевільним, очі світилися, та були десь далеко.
- Ходімо, - промовила Марія, - поки господар не прийшов. Він там дружину заспокоює, та
грозився викинути тебе за шкірки. Катря отямилася лише коли тяжкі ворота брязнули засувом,
побрела по вулиці спокійна, пуста. Немов склянка з якої випили воду. Ноги привели до знайомого
двору. Баба Надя замовкла і не питала ні про що ледве побачивши її обличчя. Мовчки вклала її в
ліжко, дала попити й лишила саму. Тільки вночі чула як виє зранена душа, як вона благає не
мучити, як просить пощадити.
Цілий день наступного дня Катерина спала. Розуміюча баба Надя навіть не будила поїсти. "СОН все прожене" - думала. Вже на ранок Катря вийшла, вмилася, причесалася. Стала схожа на ту що й була, та мовчала лиш весь час. Сіли обідати, Катря байдуже замішала ложкою. Раптом двері гупнули. - Кого там несе до нас на обід, - пробубоніла баба Надя - хто там? - двері відчинилися до кімнати ввійшов чоловік. Це був батько Петрика.
- Добрий день, - сказав.
-1 вам на добро - підхопила баба Надя, - чим завдячуємо?
- Та я саме до Катерини, мені треба щось сказати.
- Так, так я вийду - заметушилася стара.
- Ні не треба, вже не треба, ви можете чути, - він говорив схвильовано та Катря навіть не ворухнулася.
- Сталася трагедія, мій син потрапив під машину, травма дуже важка, він може померти.
- Ой яке лихо - прошепотіла баба Надя.
- Та я тут тому, що у нього дуже рідкісна група крові і в лікарні зараз її нема, а поки привезуть хлопчик може померти. Ми збрехали Катерино, він не наш син, наш син народився мертвим того ж тижня що й з'явився Петрик. Ми вирішили всиновити його, але таємно, про це ніхто не знав до цієї пори. Та зараз не до цього, головне - врятувати його. І якщо ви його мати, і у вас а не в батька така кров, то будь ласка, поїдемо зі мною… до нашого сина. - Він говорив збиваючись, важко дихаючи, і замовк не зводячи з неї очей. Катерина раптом всміхнулася й підняла засльозені очі на чоловіка.
- Їдь дитино, - тихо торкнулася її плеча баба Надя, - ти потрібна своєму сину. Катря перевела погляд на бабусю, змахнула сльози і схопилася на ноги.
В білій кімнаті стояли два ліжка, на одному лежав блідий хлопчик, на другому сумна, вже не молода жінка. Вона дивилася на нього ніжними очима і немов гріла поглядом. Між ліжками тягнулися трубки по яких з тіла матері в тіло дитини вливалася життєдайна речовина. Вони булі з'єднані немов багато років тому товстою пуповиною яка давала життя дитині. І вона ніби знову чекала коли він народиться, відкриє оченята і побачить її. І навчиться називати її мамою. І полюбить її, нізащо, просто тому що вона його мама. Так буде, і чекати вже зовсім не довго.
9
- Катерино, Катю, де ти? - пролунав по хаті різкий чоловічий голос. Відчинилися двері і в кімнату вбіг розхристаний Василь. Дитина заплакала
- Чого ти кричиш, дивись дитя злякав - стривожено відповіла жінка.
- Збирайся, швидко, та не бери нічого, лише щось дитині та поїсти в дорогу. Швидко Катю! - останні слова він майже кричав.
- Що? Хоч поясни, куди збиратись, - жінка підхопилася різко гойдаючи невгамовну дитину.
- Вони знайшли мене, ті люди, чуєш? Вони вб'ють і тебе і мене. Треба якомога швидше збиратись звідси.
За кілька хвилин вони вже були за селом. Моросив холодний дощ, мокра земля робила ноги важкими, немов намагалася втримати втікачів, зупинити.
- Скільки це може тривати, - кричала скрізь сльози Катерина, - скільки ми ще будемо бігати? - вона ковзалася по мокрій, горбатій дорозі, міцно тримаючи в руках маленький згорток а сльози, змішані з дощем, стікали по обличчю роблячи його солоним.
- Не кричи, зараз у полі буде копиця, там і заночуємо, вранці вирушимо далі. - Катря нічого не відповіла лише сильніше пригорнула дитя. В копиці було затишно, але пил та мілка солома не давали вільно дихати. Одяг промочився, дитячі пелюшки теж, хлопчик плакав, та незабаром в темряві почулося його тихе чмокання, Катерина годувала дитину.
- Ми згубимо його, він же зовсім крихітний - тихо промовила вона.
- Так, але ти думаєш що мені його не шкода? Зрозумій - ті люди, швидше нелюди, їм байдуже -чоловік, жінка, дитина, вони не зупиняться... Тому треба приймати рішення.
- Яке? Невже у нашому випадку є рішення?
- Так. Можливо воно тобі не сподобається але ... нам треба залишити дитину.
- Що? Що ти говориш? Як залишити?
- Катре, Катре зачекай, не поспішай, з дитиною нам буде важко втікати, зрозумій мене, звичайно не тут ми його покинемо, завтра доберемось до міста, а там віддамо якимсь людям...
- Господи, що він говорить, - у Катерини защеміло серце, - Як то людям? Нашого хлопчика –чужим людям?
- Не поспішай, заспокойся і виріши як йому буде краще, коли ми голодні і холодні не матимемо даху над головою, чи коли люди його обігріють і нагодують, дадуть йому справжнє життя. Він затих, Катерина плакала, тихо гойдаючи нагодованого сина і заламуючи затерплі від холоду руки.
1
- Ні, чуєш?! Я не зроблю цього ніколи. Це моя дитина, мій хлопчик, в ньому ж і твоя кров, як же ти можеш таке говорити?
- Зрозумій ми не можемо інакше, через кілька років, коли про нас забудуть, ми повернемося і знайдемо його. Йому буде лише кілька років, він не зрозуміє що сталося, а коли підросте, навіть не згадає про це, - він гладив її вологе волосся своїми теплими руками та в темряві не бачив очей дружини. А в тих очах було стільки болю та відчаю, що заглянувши в них, він замовк би, не сміючи вимовити навіть слова. Але ту печаль сховала ніч та густа пелена сліз. Ледве почало світати вони вирушили у дорогу. Повітря було холодним та мокрим, а рідка липуча багнюка нагадувала про вчорашній дощ, набридливим чавканням. Зранку у Катерини не стало молока, голодне дитя час от часу нагадувало про себе заходячись плачем. До міста дісталися близьке обіду. Перша ж вулиця відкрилась очам виступаючи великими новими будинками з височенними воротами та блискучими вікнами. Вони ніби кричали до людей геть, геть біднота!". Василь ішов попереду, а Катерина, мов привид з потухшими очима, плелася ззаду спинившись поглядом на забрьоханому багнюкою його одязі. Раптом він зупинився.
- Стій тут! - підійшовши до стіни великого гарного забору прошипів до неї. Неподалік, коло воріт стояв автомобіль. Василь нишком підійшов до нього ззаду і торкнувся рукою, зачекавши на мить пересунувся де дверей і тихо їх відчинив.
- Йди сюди - гукнув до дружини, - швидко, клади дитину, та швидко ж, - він відштовхнув її тихенько зачинив дверцята і вже не було чутно крику малюка. Катерина не плакала, лише мутні очі дивилися у той бік де лишилася частка серця.
- Це ж треба, так пощастило, дверцята відчинені, от і все...
Раптом вона рвонулася назад, підбігла до дверей, відчинила і кинула на сина дерев'яне намисто що змалку носила з собою. Воно, було подароване їй дідусем, який умів гарно різьбити. Пройшло багато років, а намисто ніби кращало з роками. Майже ніколи не розлучаючись з ним вона лишила його сину, здається лише після цього зажевріла надія на зустріч з ним. Тепер вона з останніх сил бігла по чужій вулиці намагаючись втекти непомітною, текли густі холодні сльози але вона посміхалася. Катерина знала напевне що повернеться, щоб не сталося, обов'язково повернеться.
Далі були чужі міста і холодні ночі. Вони рухалися без напряму, без плану. Сліду переслідувачів уже не відчувалося, але більш ніж на місяць, вони ніде не зупинялися. Минуло кілька років. Катерина змінилася, стала мовчазна, немов постаріла у душі. Василю це не подобалося, особливо той один день у році, в який у них було свято. Дивне свято. Вона купувала іграшку, готувала обід, садовила іграшку на стілець і розмовляла з нею. На мить йому здавалося що дружина збожеволіла. Він знав, що цей день - день народження сина, але вдома того дня не з'являвся. Другого дня все ставало на місце, вона поводилася звичайно, ніби й не було нічого. Нарешті кілька років вони прижилися у одному селі, зайняли пусту хату. Працюючи у наймах навіть надбали деяких хатніх пожитків. Все ніби влаштувалося, але стосунки були важкими
2
Катерина просила повернутися, Василь не хотів. Згодом почав пити. На тому й скінчилося. Вона не витримала, зібрала невеличкий свій "скарб", та й покинула будинок. Навіть не озираючись. Що робитиме далі - не знала, знала тільки куди потрібно йти. І йшла, не йшла - летіла. Серце ніби ожило, скільки ночей снилася їй та вулиця, ворота. Страх був лише у тому, що ті люди не залишили у себе хлопчика, віддали. Цього вона боялася найбільше, за таких обставин сина могла більше не побачити. Та ці думки Катря відганяла, не могли вони віддати її хлопчика, він же такий гарненький, не могли...
II
- Бабусю, чи не скажете, де тут квартира здається? - кричала Катерина сивій зігнутій старенькій що збирала яблука у садочку.
- А тобі що квартиру треба, чи кімнату? - запитала стара.
- Можна й кімнату, я сама, одна.
- То заходь у хвіртку, я на тебе подивлюся. У мене є кімната, якщо водити нікого не будеш – живи.
- Водити? Що ви, я навіть не знаю нікого у вашому місті, я не тутешня. А скільки берете, може за дорого?
- Ні, не за дорого, а коли по господарству допомагатимеш, то й зовсім мало.
Катерина зайшла до кімнати, цвітасті старі рядна впали до ніг запрошуючи гостинно. Високе встелене рівненько ліжко з вишитими подушками, пахло сухими травами, які жмутами звисали по краю стелі. На стінах портрети вкриті рушниками.
- Оце так! - вихопилося у Катрі, - навіть не думала, що серед міста, з його сучасними будинками можна таке зустріти. Це ніби сон з мого дитинства.
Бабуся всміхнулася.
- Так, зараз таке не скрізь побачиш, роки йдуть люди змінюються, краса теж змінюється. Ну то улаштовуйся, а я обід зберу, ти мабуть голодна.
Минуло кілька тижнів. Вдень Катерина допомагала по господарству, а ввечері, коли темніло, блукала по безлюдній вулиці намагаючись розгледіти в чужих великих вікнах частинку свого життя.
- Ось бабо Надю, я все зібрала, внесла у погріб, далі моркву почнемо копати?
- Сідай перепочинь, я тут пиріжечків владнала, поїж.
- Ой бабусю, я у вас лише три тижні, а ніби весь вік тут жила, так мені у вас добре.
- Ти мені теж подобаєшся, онуків у мене нема, та якби були, майже такі як ти були б. Ось так, син весь вік один і мене онуками не потішив, ти мене розрадила трохи. І в хаті не так пусто, син у мене дуже рідко буває, все ніколи, працює. А чому ти ніколи не розповідаєш про себе, хто ти, звідки?
- Ой бабусю, розповідати про себе не хочу, навіть згадувати не хочу. Я у вас ніби життя заново почала, тож не питайте про минуле, питайте про майбутнє. Наприклад, чи не хочу я на роботу влаштуватись.
- А що справді хочеш?
- Хочу бабусю, та чужій людині не легко це зробити, куди йти не знаю, що робити не знаю.
- Я тобі ось що скажу, сьогодні Наталка забіжить, поштарка наша, я у неї запитаю, вона багато людей знає, щось порадить.
Ось і вона у двір біжить, легка на спомині - двері коридору відчинилися і пролунав дзвінкий жіночий голос.
- Бабо Надю, ви вдома?
- Вдома, вдома, заходь Наталочко, бачиш і хвіртку не зачинила, тебе чекаю, - бабуся скочила кряхтячи з стільця і кинулася до дверей.
- Доброго здоров'я вам - невисока молодиця з сумкою на плечі увійшла в хату, - я на хвилинку бо на роботі.
- Нічого все одно сідай, в нас до тебе розмова, а ти пиріжечків покуштуй.
- Ой дякую, а яка ж розмова?
- Та ось Катря роботу шукає, чи не могла б ти порадити щось?
- Порадити, - молодиця замислилася, - зараз роботу важко знайти, та звичайно коли хочеш то зможеш. А що ж вона вміє робити?
- Мені б домогосподаркою десь, щоб і житло мати і роботу - тихо вимовила Катерина, - чи не чули ви такого?
- Та чом не чула, чула. Зараз майже в кожному великому будинку такі люди працюють, але чи є вільне місце, оце питання. Знаю я одне. Там людей змінюють кожного місяця, господарі дуже прискіпливі, але хоча б тимчасово і то добре.
- А де ж це, далеко Наталочко? - вмішалася баба Надя.
- Ні, думаю що ви навіть знаєте. Через дві вулиці, четвертий будинок з лівого боку. Величезні гарні ворота.
Катерина завмерла, боялася навіть поворухнутися, схоже сама доля вказувала їй на той будинок, будинок, коло якого ось уже скільки ночей вона стояла з надією побачити хоч би тінь за товстими занавісками на вікнах.
- Ага знаю, - ніби аж викрикнула баба Надя - навіть знаю хто там живе. Люди не молоді, але дуже богаті.
- А діти в них є? - раптом запитала Катерина.
- Діти? - промовила Наталка наморщивши лоба, - здається хлопчик років семи.
- Так, так я навіть пам'ятаю, - продовжувала баба Надя, що до їх дитину підкинули, мабуть теж років зо сім тому назад. Хлопчик був дуже хворий, застуджений, вони лікували його, вся вулиця гуділа.
- Можливо це він і є, - додала Наталка, - але не знаю, брехати не буду. - В Катерини зжалося все всередині і замерехтіло в очах.
- Та мабуть ні, говорили що той хлопчик дуже тяжкий був, хоч би він не помер. Ой біда, є ж такі матері, це ж яке серце потрібно мати, щоб таке зробити - баба Надя тяжко зітхнула. Катерина зробилася жовта мов віск, піднялася на ноги і відразу ж зомліла.
- Гей, Катре, ну ось, так, прокидайся, ну ти й налякала нас дитино, це хіба можна, ні з того ні з сього. Ти може хвора чим, а не кажеш? - баба Надя сиділа на стільці, мочила біленьку хустинку у воді прикладаючи її до лоба Катерини.
- Ні-ні, я не хвора, навіть не знаю що сталося, - лепетала Катря, - мабуть на сонці напеклася.
- Отож і я кажу, не ходи більше на город, ніде він не подінеться, - бубніла баба Надя, вкриваючи її тонким простирадлом, - полежи відпочинь, а краще поспи. А то бач всю роботу в один день, це ж хіба можна?
Величезний собака загородив собою двір, голосно гавкаючи й оскалюючи зуби.
- Джек на місто! - почувся раптом голос , якого Катря злякалася більше ніж собаки.
- Що вам потрібно? - запитала суворого вигляду жінка, стоячи серед двору.
- Я шукаю роботу, можливо вам потрібна прибиральниця? Катерина кричала на все горло
боячись, що через гавкіт собаки жінка не почує.
- Зараз нема роботи, але мабуть скоро буде, за що я плачу, коли навіть до воріт нема кому вийти.
- Будь ласка, я старанна, не ледача, - кричала Катря, коли жінка вже поверталася до будинку.
- Замовкни Джек - гримнувши до собаки, - зайдіть через кілька днів, повернулася потім до Катрі пішла хряпнувши дверима.
Катерина ловила очима вікна, намагаючись помітити в них щось, що так хотілося, та нічого не побачивши повернула до баби Наді. За кілька днів вона знову пішла, на цей раз вийшов чоловік запросив її до будинку. Щось розповідав, питав, з'ясовував, а Катерина була немов зачарована - будинок двоповерховий з красивими меблями, гарно оздоблений, а серце шепотіло "у цій красі живе мій син", її очі заблистіли від набігаючих сліз. Але враз змахнувши їх вона почула:
- Починати можете вже завтра, кімната звільниться і переїжджайте, але речей багато не беріть Окрім вас у будинку ще є жінка, та вона тут не живе, тільки приходить час от часу, готує, а ви подаєте, прибираєте. Все зрозуміло?
- Так, так звичайно. Завтра вранці я буду тут.
Йшла додому і не знала радіти чи плакати. Це так пощастило, чи це доля знов дає випробування. Чи зможе вона спокійно себе поводити коли побачить сина, чи витримає щоб не обійняти його, не приголубити? А перед очима стояла розкіш будинку, килими та меблі. Раптом у голову до неї прийшла така думка: а чи не добре вона зробила лишаючи тим людям сина, можливо так і краще для нього. Ну що вона могла йому дати? - Злидні? Невизначеність? Чужі холодні домівки, які змінювалися майже не встигнувши запам'ятатися. Чого вони з Василем його навчити могли, як ходити по наймах та просити у нескінченний борг шматок хліба у добрих сусідів. Вона зупинилася, сперлася на стовп і тихенько зсунулася до землі, закривши руками обличчя - " Сину мій, сину, сонце моє, вранішнє" - простогнала. - Як же мені далі жити, я ж ночей не спала все мріяла про цей день, нарешті він настав, а я геть розгублена... Можливо й не треба мені з'являтися у твоєму житті, не треба псувати твого щастя. Тобі буде соромно за свою матір.
5
Якось минула ніч. Зачесана й чисто вбрана, вона стояла біля воріт, ще ледь вставало сонце Собака гарчав за ворітьми намагаючись просунути морду в різні щілини. В будинку було тихо лише господар провівши Катерину до її кімнати, спокійно палив у великому кріслі гортаючи газету. Кімната прибиральниці знаходилася у підвальному приміщені будинку. Майже під стелею світилося золотавим промінням маленьке не зашторене віконце. Було чисто ніби у лікарні, ніяких зайвих речей, лише необхідні. Розташувавши у шафі свій небагатий одяг, Катерина присіла на ліжко уважно розглядаючи кожен предмет. Незабаром двері відчинилися і до кімнати увійшла жінка років сорока у біленькому фартусі.
- Ну як, влаштувалася? - запитала відразу.
- Так, - тихо відповіла Катря.
- А мене Марією звуть, а ти, я чула, Катерина?
- Так, Катерина.
- Та ти не бійся, ми з тобою тут на рівні, тільки я живу вдома, а сюди кожен день приходжу Ходімо покажу тобі будинок. За кілька хвилин вже сніданок готувати треба. Відразу скажу господарі полюбляють, щоб все вчасно робилося. А будеш запізнюватися - на довго не затримаєшся.
Через деякий час вона вже лаштувала стіл пояснюючи Катрі, що де ставити і де хто сидить.
- А тут Петрик сидить, але він не часто з ними снідає, його у школі годують, та де коли може і
вдома.
Катерина посміхнулася, Петрик - Петро, так звали її діда, доля ніби знущалася. Завмерши з роздумах вона раптом почула дитячий голос, озирнулася різко. У відчинених дверях стояв хлопчик і спокійно посміхався.
- Доброго ранку - сказав він.
- Доброго, Петрику, як спалося? - весело відгукнулася Марія.
- Смачно спалося, а в нас знову нова тьотя?
- Так, звуть її Катерина, вона буде прибирати твою кімнату і всі інші, - балакала дзвінко Марія розставляючи чашки.
Катерина не зводила очей з хлопчика, так і крутилося на язиці: - Синку, любий... - Вона зціпила зуби й старалася роздивитися його з ніг до голови. Чубчик темний, а в малого буї світлішим, оченята ніби на Василя схожі, який же він гарний, який дорослий.
- Гей Катре, ти не заснула часом? - озвалася до неї Марія, - ходи до кухні, треба каву варити, зараз
"мадам" прилетить, - додала вона вже тихіше. Катря глянула на Марію, потім на двері - Хлопчика
вже не було. Зібравши всі сили вона подалася до кухні і взялася до роботи. Зовні виглядала
звичайно: спокійна, мовчазна, та якби хтось міг заглянути в душу, злякався б. Там була така біль
така туга, чи то може витримати серце? А воно витримало, ще й з часом ніби змирилося. Їхала по
сина впевнена - забрати відразу. А тепер не знала, що й робити. Куди забирати, до баби Наді? Ні
будинку, ні грошей, лише велике любляче серце. А чи достатньо його Петрику. Він звик до
6
батьків, любить їх, звик до гарних дорогих іграшок, звик їздити до школи з татом на автомобілі Страшно було навіть уявити, як він зреагує почувши, що ця нещасна - його мати, так думала вона про себе. Тому й вирішила мовчати, доки витримає, доки сил стане.
Якось одного дня в будинку з'явилися гості, котрі давно не відвідували господарів. Були щирі посмішки, обійми, веселий галас. Катерина подавала каву й звичайно слухала розмову.
- Як же ти виріс, - обіймаючи Петрика за плечі сказала рум'яна жінка, - а на батька як схожий просто викапаний! Тато мабуть тебе дуже любить? - Катря впустила чашку звернувши на себе увагу, метушливо кинулася збирати скло, поранила палець і миттю вишмигнула з кімнати. Серце колотилося ніби сполоханий птах бив крилами. "Як то на батька, що вона таке каже, як він може бути на нього схожим". І як вона не відганяла, як не сварила себе за цю думку, перчина в серці вже була. "А якщо він не мій синочок, якщо мій справді помер, захворів і помер, тої ночі дощ змочив усе до нитки. Ні, ні це він, я знаю, оті очі немов Василеві. Вона дурепа не знає, як до господарів підлеститись" - відразу ж себе заспокоювала Катря та змій сумніву вже точив мозок. Якогось дня коли нікого не було вдома, вона навіть вирішила пошукати документи, які можливо сказали б її правду. Та так нічого й не знайшла. Того ж дня господиня відіслала Катрю на горище, наказавши прибрати та викинути деякі речі. Катерина кілька годин вимітала, перебирала старі речі втомившись сіла на кольоровий великий ящик. Він зацікавив її своїми барвами. Коли вона його відкрила, зрозуміла, що то старі Петрикові іграшки, які зламалися а з деяких він виріс. Витягуючи по одній вона ніжно всміхалася і гладила їх руками, уявляючи як і в якому віці Петрик ними грався. Дійшовши мабуть до дна зачепила пальцями маленькі круглячки. Коли їх витягла -обімліла, то було її намисто. Намисто з дерева, яке зробив для неї дідусь і яке лишила вона сину тоді давно. Тепер вона була впевнена, Петрик її син, сумніви щезли. Так і завмерла перебираючи порепані намистинки, - "Чи знав ти дідусю, який дорогий подарунок мені робив". Знизу по сходах чулися кроки, які вивели її з роздумів. Швидко закидавши все у ящик вона закрила його, а намисто сховала у кишеню. І знову доля. Як же вона потішалася над нею, випробовуючи чи, знущаючись. Все ніби хотіла нагадати про той вчинок, визвати вже соте каяття, почути тисячне вибачення, не даючи зробити навіть подиху спокійно. Та так ніжно била, що від того дотику душа рвалася на клапті...
- Мамо! - раптом почувся стривожений крик Петрика, - де ти? Катерина завмерла прислухаючись, ніхто не відповідав.
- Мамо! - знову гукав він.
- Що сталося Петричку, - вона підійшла до нього й хотіла взяти за руку та відразу ж відсахнулася вся долоня хлопчика була залита кров'ю.
- Я порізався, - тихо сказав він Катерині і сльози потекли по червоним щокам. Вона перелякалася заметушилася не знаючи, щ робити.
- Та промити треба, - спокійно сказала Марія, підійшовши позаду, впевненими діями обмотала
хворого пальчика.
7
- На віднеси перекис водню та візьми в аптечці нашатир, з хлопчиком все гаразд, а тобі не
завадить. - Марія відвела Петрика до кімнати, а Катерина так і стояла, ніби зачарована.
Отямившись зрозуміла, що вся тремтить, добре що Марія була поруч, сама б вона не впоралася.
Так минали дні, складалися в місяці, а потім з'єднувалися в роки. Всі говорили, що це перша
робітниця, яка протрималася так довго. Постійною тут була лише Марія, яка працювала вже
більше 10 років. З Катериною вони здружилися, ділилися бідами - негараздами, та головної
таємниці Катря не розповідала. Яка б не була добра подруга, таке говорити не можна. Кожного
дня молила Господа простити її великий гріх і повернути сина. Та не сміла навіть думати про те
щоб заявити про себе, розкрити велике своє бажання.
Якось почувши крик з дитячої кімнати, Катерина перелякано озираючись, відчинила двері побачила, що Петрикова мама тріпала його за чуба, а вільною рукою, вхопивши ремінь, била по тілу. Катря помічала, що названа мати не пестила хлопчика, сварила часто, але щоб таке... Хлопчик просився , голосно плачучи, вимолюючи пробачення. В Катерині щось обірвалося. Забула про все. Кинулася рятувати дитину, свою дитину, навіть ціною того свого маленького щастя, яке вже кілька років мала. Щастя - жити і бачити, як росте син.
- Не смій, - кричала на все горло, - не чіпай, накинулася на оторопілу жінку. Вихопила з рук у неї ремінь й закинула у куток.
- Та як ти смієш, - несамовито засичала та у відповідь - хто ти тут така? Це мій син і я сама знаю як з ним поводитись.
У Катрі всередині все скипіло, одним махом вирішила - все! Досить. Не можна так більше, і закричала у відповідь:
- Ти сама ніхто, ти йому не мати. Я його мати і не дозволю тобі підіймати на нього руку. - Вона була схожа на розпатлану тигрицю, яка ніби зараз вхопить за горло суперницю.
- Що? обурено кричала у відповідь господиня, - та що ти мелеш, я його мати, а ти забирайся звідси! Раптом до кімнати забіг господар. На цьому все скінчилося. Катря сиділа у кімнаті коло валізки з одягом, біла мов крейда, з мутними налитими слізьми очима. Ввійшла Марія, присіла.
- Що ж ти накоїла Катря, ти заплуталася, я з ними багато років, бачила як вона була вагітною, як з пологового будинку привезли.
- Потім тихо додала - знаю й про того хлопчика, що знайшли, його віддали до дитячого будинку. Катря мовчки показала намисто.
- Я знайшла його на горищі, - давлячись сльозами промовила, - я не могла так помилитися, він мій чуєш? - і впала на коліна, затуливши обличчя руками.
- Він був у цьому будинку кілька днів, - тихо продовжувала Марія, - намисто просто забули віддати. Бідна моя, бідна - вона провела рукою по волоссю Катерини, - як же ти себе вимучила, як карала.
- Ні, - замотала головою Катря, - ні, я була щаслива, кілька років щаслива, бо думала що то він такий розумний і гарний, у такому розкішному будинку, я ж ніхто, в мене нічого нема. Мені
8
досить було бачити його, чути, радіти за нього. Мій хлопчику... - вона дивилася десь у стіну витираючи обличчя, вже змокрілими руками, її погляд був наче божевільним, очі світилися, та були десь далеко.
- Ходімо, - промовила Марія, - поки господар не прийшов. Він там дружину заспокоює, та
грозився викинути тебе за шкірки. Катря отямилася лише коли тяжкі ворота брязнули засувом,
побрела по вулиці спокійна, пуста. Немов склянка з якої випили воду. Ноги привели до знайомого
двору. Баба Надя замовкла і не питала ні про що ледве побачивши її обличчя. Мовчки вклала її в
ліжко, дала попити й лишила саму. Тільки вночі чула як виє зранена душа, як вона благає не
мучити, як просить пощадити.
Цілий день наступного дня Катерина спала. Розуміюча баба Надя навіть не будила поїсти. "СОН все прожене" - думала. Вже на ранок Катря вийшла, вмилася, причесалася. Стала схожа на ту що й була, та мовчала лиш весь час. Сіли обідати, Катря байдуже замішала ложкою. Раптом двері гупнули. - Кого там несе до нас на обід, - пробубоніла баба Надя - хто там? - двері відчинилися до кімнати ввійшов чоловік. Це був батько Петрика.
- Добрий день, - сказав.
-1 вам на добро - підхопила баба Надя, - чим завдячуємо?
- Та я саме до Катерини, мені треба щось сказати.
- Так, так я вийду - заметушилася стара.
- Ні не треба, вже не треба, ви можете чути, - він говорив схвильовано та Катря навіть не ворухнулася.
- Сталася трагедія, мій син потрапив під машину, травма дуже важка, він може померти.
- Ой яке лихо - прошепотіла баба Надя.
- Та я тут тому, що у нього дуже рідкісна група крові і в лікарні зараз її нема, а поки привезуть хлопчик може померти. Ми збрехали Катерино, він не наш син, наш син народився мертвим того ж тижня що й з'явився Петрик. Ми вирішили всиновити його, але таємно, про це ніхто не знав до цієї пори. Та зараз не до цього, головне - врятувати його. І якщо ви його мати, і у вас а не в батька така кров, то будь ласка, поїдемо зі мною… до нашого сина. - Він говорив збиваючись, важко дихаючи, і замовк не зводячи з неї очей. Катерина раптом всміхнулася й підняла засльозені очі на чоловіка.
- Їдь дитино, - тихо торкнулася її плеча баба Надя, - ти потрібна своєму сину. Катря перевела погляд на бабусю, змахнула сльози і схопилася на ноги.
В білій кімнаті стояли два ліжка, на одному лежав блідий хлопчик, на другому сумна, вже не молода жінка. Вона дивилася на нього ніжними очима і немов гріла поглядом. Між ліжками тягнулися трубки по яких з тіла матері в тіло дитини вливалася життєдайна речовина. Вони булі з'єднані немов багато років тому товстою пуповиною яка давала життя дитині. І вона ніби знову чекала коли він народиться, відкриє оченята і побачить її. І навчиться називати її мамою. І полюбить її, нізащо, просто тому що вона його мама. Так буде, і чекати вже зовсім не довго.
9
Обсуждения Катерина