Стражду

Навіщо приходив
як не хотів?
Чому звонив
як не любив?
Навіщо мені все розказав?
Чому так в душу наплював

А я мовчу і тихо плачу
про це нескажу я нізащо
Що я кохала може й ні...
Але навіщо це тобі?

Збирався кинути курити ,
але не зможеш ти лишити
А я й не кину,
хоч ти і не знаєш,
Але і так не ти страждаєш
Але мені вже все одно,
бо не цікаво все було
Одна зустріч, дві розмови
усе як завжди ті приколи
І тупо й весело було,
усе загуло , все забули
ще й трохи...

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво...

Ти брав мою руку... часто всміхався...
Ти завжди казав, що я від всіх краща...
Ти слово промовивши прямо у вічі
Вдихав в мене радість... і мабуть би навіки...
Та просто нічого безплатно на довго немає.
І всі ті прохання, нездійснені мрії...
Пустенькі словечка і марні надії...
Усе ти пустив, не сказавши нічого
І вітер давно вже розвіяв останню розмову.
І ти вже давно мене позабув
Бо поруч твій "ангел" новий...
Вона... довгонога брюнетка...
Сміється все з жарту... говорить приємно...

Медленно, уверенно, с чувством невесомости,
Шагом неизменчивым я схожу с ума.
Бережным распятием не найдя искомости,
Слышу как ломается новая струна.

Бестия безумная, разучив мелодию,
Эха отголосками страждует мотив.
Всем давно знакомая, сладкая рапсодия
Застревает иглами, превращаясь в миф.

Не виню, проклятую, что своим сказанием
Наказала встречами в мыслях и словах.
Реплика невинная стала обожанием,
Поселив видения в сказочных мирах.

Колкое, но сладкое ощущенье вольности...

- Де найкраще місце на землі?
- Там, куди з теплих країв летять журавлі!
- Куди всі дороги ведуть невідомо?!
- До милого, рідного дому.
- Чому хтось не спить, страждає до ранку?
- Бо юність ще кличе рожевим серпанком.
- Чому так тремтить серце дівоче?
- Тому, що чекає жаданої ночі.

Пробачь мене,
пробачь і тримай образ,
це те що все колись мене.
І кожен місяц,знову нова сварка,
я знаю - я тебе не варта.
Знай такого не прощають,
ніхто не всилах це зробить.
Я довго памятатиму і ще
твої бездонні і безмежні очі,
ту посмішку що всім дає життя.
Тобі я може вже набридла,
збираю речі - йду я у ночі.
Я ще недовго буду дихати коханням,
тим що навкруги,тим що ще живе.
Я довго памятатиму ті миті
радості,кохання,сльози щастя.
Я не забуду нізащо в житті,
ті теплі руки,те...

Медленно качаются берёзы
На ветру у моего окна.
Ждут они, когда же грянут грозы.
Влага им небесная нужна.

Страждем мы. Но всё ж не унываем
И спасенье ищем, в тень зайдя.
От жары мы тоже изнываем
В долгом ожидании дождя.

Заполнив тьму блистающим эфиром,
В шесть дней творенья совершив дела,
Уже тогда Ты властвовал над миром,
Когда Земля землёю не была.

Никто на всей Земле необозримой
Любовию Твоей не обойдён.
И даже Твой завистник одержимый
Был светоносным ангелом рождён.(1)

Явясь из мрака голою пустыней,
Земля эдемским садом расцвела.
Но зависть, порождённая гордыней,
На род людской проклятье навлекла.

Доныне наши беды и страданья –
Последствия Адамовой вины.
Мы страждем не по Божьему желанью...

Когда мирская власть витийствует лукаво,
Вселяя в души безпросветную печаль,
Когда Отечества хулится честь и слава,
Христова вера – наш единственный причал.

О тяжкой участи безсмысленны вопросы,
Коль повелись на речи лживых «мудрецов».
Не оттого ли страждем мы, великороссы,
Что отреклись от Православия отцов?

ЧтО пользы в том, что храмы блещут куполами
И золотятся величавые кресты?
Христова вера проявляется ДЕЛАМИ
Спасенья бедных от скорбей и нищеты.

А наши зодчие безчестья и...

Не кажіть дурниці,
Краще - гей, заждіть -
Хлібом-сіллю жниці
Правду освятіть.
Квіти коло хати,
Гуси на ставку -
Україна-мати
Ніби у раю…
Та в лиху годину
Вітер сновигав -
Клав у домовину,
З мертвих піднімав…
І коли полями
Спалахи зорі
Жито цілували
Рідної землі -
То були махновці,
То була війна -
Українські ночі -
Хижий птах літа…
Думи невеселі,
Вітерець гуля,
Ходить по пустелі -
Журиться земля…
Та Махно завзятий
Вірить, що народ
(Годі вже чекати)
Зробить першим крок...