Перша

1.Нарешті Правда повернулася у Всесвіт
І незалежно від того, хочемо ми чи ні
У породіллі-матері дитя відкрило очі у Всесвіт
І прізвище Материнське взяло повік.
2.Там у Європі простіше
А слов*яни пов*язані з усіх сторін «Отцем»
Прізвище візьмемо материнське,
А далі, як бути із по-батькові отим?
3.Він власність поставив на кожному
Закодувавши вміло слов*янський народ
Бо знав: через слов*ян повинна прийти Правда,
Що означає: смерть «Отцю» і його ділам.
4.А хто є батько наш читаємо у...

Хотелось бы домой,
Добраться бы живой,
Нырнуть тебе на грудь, -
Про ужин - не забудь!

Я под столом засну
капусту посолив,
С намеком на весну
Лапы тебе помыв
…

И, вот, что получилось,
Пока Жена ехала домой:


Экспромт
…



Хотелось бы домой…
Почти полуживой
Упасть тебе на грудь…
На радости, что – мой,
По-прежнему родной,
Отдаться, и, уснуть…

Но, через пять минут,
Отправь меня на суд, -
Пролить по-бабьи сок,
Ещё раз, - не забудь, -
Стоял, чтоб не согнуть...

Как далеки мои «когда-то двадцать пять».
Я знаю времени до «Happy end» в обрез.
Как вспышка жизнь, ее уж не воротишь вспять,
Так древа кОроток колец годичных срез.

Как мало, коли жизнь всего лишь только миг,
Твои полмига, еще ждущих, впереди,
«Рожденье – смерть» - маршрут, как краткий света блик,
Вдруг понимаешь после сорока пяти,

Когда уже наполовину отгорел.
Так страшно! Тянет оглянуться... Есть ли след?
И сколь среди людей таких, кого согрел,
Любил, рукой своею охранил от бед...

Я устал быть лишь твоей мечтой,
Я хочу быть частью твоей яви.
Я склоню колени перед той,
Что обнимет крепкими плечами,

Занесет осеннею листвой,
Отогреет теплыми речами...
Я склоню колени пред тобой
Долгими апрельскими ночами.

Ведь ты хочешь быть моей мечтой,
Ведь ты просто грезишь моей явью.
Этот романтический отстой
Повторяет дикое "ай лав ю"

Изо всех щелей. Куда не плюнь -
Всюду однотипные сюжеты.
Черный ворон, словно белый лунь,
Выбирает угол рикошета.


В мгновенье...

Хто, власне, знає, що воно – кохання?
Закоханий навряд чи розповiсть.
Осяяння, натхнення, хвилювання?
Блага до нас iз сфер небесних вiсть?

Лиш той – людина, кажуть, хто кохає.
Кохання свiтло, наче сонце, л’є,
Нiчого вiд людей не вимагає,
А тiльки щедро радiсть роздає.

Усе прекрасне в свiтi – вiд кохання:
I квiти, i будiвлi, i пicнi.
Воно яскраве – й перше i останнє,
Хай прийде восени чи навеснi.

Якщо хоч раз в життi любов пiзнаєш,
Осяяне з тих пiр твоє життя.
I тим єдиним...

Я, не в змозі, вгамувати свою тугу, за тобою
Якесь в мені таке незрозуміле, дивне відчуття
А серце, щось так лагідно наповнює любов’ю
Яка, дарує, найсолодші, та приємні почуття

Нема ні світла, ані радості в сумних очах моїх,
Хоча б хвилинку я тебе коханий мій не бачу,
Ні, не відмовляюсь я від щирих почуттів своїх
Без них я сенс життя, одразу ж так утрачу,

Без зайвих слів вони вражають диво-насолодою,
Ті почуття, турботливо в мені все надихають
І користуючись най першою в житті...

Клетчатое покрывало —
верблюжьи иголки
Шахматное поле —
интимных баталий
Где голый король
и суетливость пешек...
Пьяное офицерство
и тупость рогатых туров...
конская пронырливость —
свойства второго плана
Сильнейшая фигура —
безграничность женщины
жертвенный альтруизм
и мания расчета
терпкий коктейль чувств
с кубиком льда ума
ломтиком лимона желаний...
Легкий глоток
весь букет послевкусья...
Жадное прикосновение
горечь утраты...
Как першит в горле
Как мучает жажда
когда...

Над світом сходе зірка не одна;
Їх дві, і кожна з них самолюбива.
По-перше, зірка Сили – то війна.
Та є ще зірка Права – слова сила.

Безжальні промені у кожної із них.
Одна усе спустошити лиш хоче,
За слабкість – вбити, за супротив тих,
Хто не скоривсь їй, в люті спопелити!

Та інша теж глуха до нарікання.
До того ж, ще й сліпая від природи.
У неї лиш одне бажання:
Щоб все було, як їй лиш до вподоби.

Коли над нами сила – то біда;
Кайдани й батоги – то її слуги...

Ні віри... ні надії... ні любові...
Навіщо мені світ тоді під ноги?..
Навіщо п’єдистали мармурові?
Не хочу я... нічого я не хочу.

Непізнаний, незнаний, невідомий,
З пустелею в очах, із камнем в грудях,
Не можу ворухнутись я від втоми,
Нема коштовного нічого в думах...

Ні мрії... ні амбітності... ні сили
Чогось палкого раптом побажати.
Саме себе нездійснене простило,
І зникло, щоб в мені не сумувати...

Не перший, не середній, не останній,
Плеканець невибагливої...

Коли пустий, коли тебе немає,
Коли немов розсіялось тонке,
Не місце відчаю – таке в житті буває –
Не бійсь, ти віднайдеш своє, людське...

Але не серед інших чоловіків.
Ти йди туди – за соціуму край,
Серед дерев і квітів знайдеш ліки,
Лиш сядь, і в себе двері відчиняй.

Впусти туди спочатку першой тишу,–
То спокій, ніби мовчазне буття,
Але, прислухавшись, ти розпізнаєш риси,
Бо сповнена вона завжди життя.

Там десь струмок, хоч вдалині, а чути,
Напийсь із нього...