Доля поэта

Час, рікою пливе, у літа...
Весняними струмками, співає.
Ваша доля, мов цвіт, молода.
А душа, мов весна, зігріває.

Ваші очі, мов Сонце... З озер,
В них сльза, добротою, іскриться.
Світлом радості, і до тепер,
Ніжна посмішка, не забариться.

Причаїлась на Ваших устах,
Теплотою Великого Серця,
Материнським добром, у руках,
Що любов"ю великою, зветься.

Пахне хлібом, гостинним, Ваш дім.
В ньому, затишок, пісню співає.
Вам, коханая, низький уклін!
Хай Господь Вас, оберігає...

Солнечный разгул по голубой юдоли
обнадёжит чистоту небесную
через час иль через минуты долю
паруса примчатся неизбежные

облаков, сдружившихся с громами,
с молниями, ветром, и дождями,
и поглотят солнце; и штормами
будут мчаться семимильными шагами

Созидающий башню сорвется,
Будет страшен стремительный лет,
И на дне мирового колодца
Он безумье свое проклянет.

Разрушающий будет раздавлен,
Опрокинут обломками плит,
И, Всевидящим Богом оставлен,
Он о муке своей возопит.

А ушедший в ночные пещеры
Или к заводям тихой реки
Повстречает свирепой пантеры
Наводящие ужас зрачки.

Не спасешься от доли кровавой,
Что земным предназначила твердь.
Но молчи: несравненное право —
Самому выбирать свою смерть.

Тихе світло дальнього вокзалу,
Розставання потай на сльозах,
Ти мені чогось не доказала,
Я тобі чогось не доказав.
В сутінках задумливої ночі
Знов рушають наші поїзди,
Тільки серце попросити хоче:
"Залишись зі мною назавжди..."

Приспів:
Ти мені потрібна назавжди,
Щоб сховати долю од біди,
Розділить веселощі та біль
Так, як ділять люди хліб і сіль!
Ти мені потрібна назавжди,
Як повітря, як ковток води,
Для живого світла і тепла,
Я молюсь, щоб поруч ти була!

В твоїх очах якісь...

Два цвета у жизни, а полутона?
Им в доле людской небольшая цена.
У края пути все поймешь и оценишь:
Два цвета у жизни, а плата одна...

Як страшно зрости пустоцвітом,
І не лишити слід на землі
Як хочеться сонцю радіти,
І не минали щоб сіро дні.
Як гарно дивитись на повний колос,
Що гнеться до низу покірно
І добре чути рідний голос
І бути навіки вірним.
Як хочеться бути потрібним!
Й знати, - все не просто так,
І щоб в душі не стати бідним
І заслужити в долі добрий знак.

Зачем тебе любовь моя нужна?
забрав ее, не станешь ты богаче
Кому-кому, а уж тебе ль не знать -
она и так не требует отдачи.
Когда б ты взял любовь мою, любя
хотя б чуть-чуть, хотя б не с той же силой!..
Но я посмею упрекнуть тебя -
ты пренебрег моей любовью, милый.
И все ж тебя прощаю, нежный вор -
влачить мне дальше нищенскую долю.
Милей обман, чем бесконечный спор.
Тебя лишиться - нет больнее боли.
Молчать я буду, скорбь мою тая -
уж лучше смерть, чем ненависть твоя

Кожна думка, кожна дія
Силу свою має
Сила ця міняє Всесвіт
Та і нас міняє

Дозріває дика груша
Гарбуз дозріває
Дозріває і людина
Очі відкриває

Все на світі живе – дише
Дише – оживає
А чого людина тужить
То ніхто не знає

Море синє, синє небо
З неба сонце сяє
Сонце світить всім із неба
Веселкою грає

Веселка весела
Землю обійняла
Об’єднала землю й небо
Сходинками стала

Стала радісна дорога
Як прозріли очі
Та й іди собі, небога
Хоч посеред ночі

Птаха тягне синє...

О ты, чарующая людей,
Ты, о земля, сияющая в блеске солнца лучей,
великая Мать матерей,
Долы, омытые Индом шумящим, ветром —
лесные, дрожащие чащи,
С Гималайскою в небо летящей снежной короной своей;
В небе твоём солнце взошло впервые, впервые леса
услышали веды святые,
Впервые звучали легенды, песни живые, в домах твоих
и в лесах, в просторах полей;
Ты — вечно богатство цветущее наше, народам
дающая полную чашу,
Ты — Джамна и Ганга, нет краше, привольней, ты —
жизни...

Плече до плеча, юнкери і студенти,
І ти, гімназисте, ставай,
Прийшла наша черга примкнути багнети
І йти боронить рідний край.

Студентський наш курінь крокує на Бахмач,
Та там вже червоні полки.
Напевно, нам, мила, не доля вже бачитись
І ждуть мене кращі світи.

На станції Крути співають гармати,
Розмову веде кулемет.
Потрібна підмога, та годі чекати –
Не той політичний момент:

В столиці Петлюра пакує валізи
І топить в крові «Арсенал»,
Старенький Грушевський захоплено пише...