Да вон лежит и загорает

Да что же это, брат, такое?
За что, скажи, мне это горе?
За что несу я это бремя?
И дни бегут, уходит время.
Вот, чувствую, натянута струна,
И снова ночью не до сна.
Его сейчас я удушу,
Нет просто сильно укушу
Затем его сложив манатки
Скажу что баста наигрались в прятки
Ну сколько можно все сносить
Ну сколько можно поносить?
Вон вылетел навыкат глаз
Другой же смотрит на Кавказ
Орет стоит руками машет
Ну что сейчас опять мне скажет?
Опять сейчас обматерит
Ну точно он маральный...

Родина!
Тихий сад, где у тына алеет смородина,
Родина!
Островок за излучиной быстрой реки,
Родина!
Возле дедовской кузни сухая колодина,
Родина,
По апрелю лазоревые ручейки.

Родина!
Дар судьбы, что дороже и злата и ордена,
Родина!
Две души, две надежды, сращенные встык,
Родина!
Пусть тебя не коснется любая невзгодина.
Родина!
Пусть звучит горделиво священный язвк.

Родина!
Ты опорой судьбы и души на добро дана.
Родина!
Кто остался без Родины – жалок, убог...
Родина!
Я в...

Двоюродные братья за столом,
Один из них приехал из Израиля,
Общались, вспоминая о былом,
«И так далее, и так далее, и так далее»…

Я - русофил, с заметной сединой,
Терзался мыслью, предвкушая главное -
Ответ(!), который даст(?) полуродной,
«И так далее, и так далее, и так далее»…

Полу еврей - мой брат, – полу еврей!
Пять лет уже, как подданный Израиля,
По Батюшке - ментальный прохиндей,
«И так далее, и так далее, и так далее»…

Мамам – Фетисовы, - из мест
Смоленских, до...

Воїн...
Велике значення у слові
Природою було дано,
І пересічному воно
Неосяжним завжди було:
Він кинув поглядом убік,
Побачив постать - чоловік,
Запилений й сумний сидить,
Каптур хова очей блакить,
Потерті чоботи і плащ;
"Належно" оцінив і край.
Душа лиш глибше відчуває,
У витоки як поринає,
Мандрівника сумного образ
Розкриє швидко, відгадає,
Правдива там краса витає.
Людина? Ні. Істота? - воїн...
Для нього істини немає,
Лише довічная війна
І суть у ній одна - життя...

Ти бачиш хмари?
Вони пливуть,
Вони знайдуть
Все те, що ми ховали.

Надії, сподівання, мрії
Забути ми хотіли,
Нам так зручніше жити
І очі закриваємо, йдемо далі.

Сідати в кайдани-
Самі напророчили,
Свою повагу вбили
І приховали нікчемності прояви.

Ми забули, що таке воля,
Що таке власна думка,
Що таке надій спрага
І навіщо життя.

І тільки погляд у небо
Змусить все згадати,
Змусить зуміти-
Полетіти до справжнього себе...

Самотність знову прийде
Її лагідний подих мене обійме.
Ми разом запалим свічки,
Нехай, розпеченого серця
Багаття палає.

Ти чуєш, як зі стелі
До долу падає сніг?
Це пір'я янголів,
Що б'ються у небі
За право зі мною
Прожити вічності мить.

Ти відчуваєш,
В безодні пустої кімнати,
Як місячне сяйво скрізь грати
Тягне долоню свою?
Воно бажає торкнутись обличчя,
Бажає торкнутись душі.

Ти бачиш,
Як похмуро кривляться хмари?
Вони зараз зірвуться дощем...

Я дверь закрыл на все замки
Калитку хлопнул на заборе
Пошел я вниз туда к реке
Где вспоминали мы о море.
Тропинка узкая виляет
Коровий след видать на ней
Никто меня не догоняет
Иду спокойно налегке
Вот вяз усталый над рекою
Вон мостик, лодка рядом с ним
Вон рыбка плещется играя
Вот я стою как исполин.
Стою один, мечтаю робко
О море, о тебе, о нас
Хочу я крикнуть звонко, звонко
Как я люблю тебя сейчас.

В потоке реют огненные духи
о чём они вещают в смутной мгле?
"Вы, люди, остаётесь вечно глухи
и вечно слепы на своей земле,
вы гасите Божественные звуки
и как кроты копаетесь в золе..."

* * *
Плывут над миром
древние светила,
о чем они там шепчутся в ночи?
"Пока любовь тебя не подчинила,
ты над природой власти не ищи.
Пока ты не постиг закона судеб
не домогайся власти над людьми,
не оскверняй свой путь,
и пусть он будет
предначертаньем звезд в твоей крови!"

Земля, кружась...

Пожить на землю нас пустили
Усвоить людям надлежит,
Самой себе, вселенной, Богу
Земля давно принадлежит.


Мы можем жить на ней покуда
Ее природа терпит нас,
Благодарить должны целуя,
Ногой ступая всякий раз.

Какое право мы имеем
Не нашу собственность делить?
Как будто мы ее создали,
Мы можем только погубить.

Земное тонкое свеченье
Повсюду было голубым
Цвет ореола изменился,
Он стал кроваво-грязно-злым.

Горды собой, себя возносим
Ну, а пороков в нас не...

Втічи у степ від людської пустелі
Й насамоті уголос помолись.
Тим відчини назовні серця двері,
Нічого не жалій і не скупись.

Ось вітерець,– віддай йому всю силу,
І лють твою, і злобу хай бере,
Несамовито хай він віє-виє,
Та в тобі вже нема того, що зле...

Страхи всі з підсвідомості назовні,
За ними зійде сутінків мана,
Вона така тонка, така безкровна.
Їй треба острах? – Хай візьме сповна.

Образи, заздрість – непотрібні речі,
Тому із себе просто викинь їх;
Всі...