Чому

птицы над головой
ввысь я с тоскою гляжу
чому я не сокіл?..

Святості в тілесної любові не було й нема .
Вона приносить лиш залежність й горе
Чому ж тоді любов Душі остила так
І вже не зрозуміти смак любові

Вона приходить і вривається в життя
Яке плило спокійно ,тихо
То щож це діється із зміною буття
Яке було колись лише Душі Любов'ю?

То хто ж змінив основи у житті ?
Хто похіть запустив у наше тіло ?
Нехай він згине,кане в небутті
Й ніколи більше не володіє нашим тілом.

Джавусь? (собака скажена)
Де ти бігав всю ніч? І чому ти бухий?!
Я замаялась вся, скачу мов навіжена,
Ти вертайся додому : ти вертайся любий.

Знову поруч, чомусь, ти зі мною ідеш...
Я мовчу, як завжди, а ти мелиш про щось...
Та про що, я не чую, як завжди, в решті решт...
От би змив би тебе цей дрібний тихий дощ...

Ми не пара, це ясно, але спим, чомусь, вдвох...
І ти дзвониш мені, і питаєш де я...
Хочеш знати: куди, з ким і, навіть, по що...
От би раптом тебе стерла з себе земля...

Кожен ранок я сплю, а ти будиш, і ґвалт...
Я люблю свої сни, в них так рідко є ти...
Ну навіщо мені твоїх друзів всіх знать?..
От...

Подивись на птахів – в небі сірому,
Їхні крила приглушують дзвін церков,
Відлітаюсть кудись смутком білим,
Щоб вертатись назад знов і знов.
В кожній краплі дощу відображення
Поплямованих болем надій
Задихнувшись відкрику протяжного,
Гільйотину збудую.. не мій..
Я простягу скалічені крила,
Відшукай мене , милий, в ключі
Так літати мені не під силу.
Так літати хіба, що вночі.
Змах крила конвульсійний.. О, Боже!
Дай же сил поборити печаль
Шкодувати себе я не можу,
Мені...

Вітер віє вночі,
Якось тихенько так дме.
Трава в полі вночі,
Чомусь так швидко росте.
Річка плине вночі,
Чомусь зовсім не так.
Люди сплять у ночі,
Але не спить зодіак.
Зорі сяють вночі,
Золоте коло кружить,
Все вгамувалось живе
Тільки сонце не спить.
Зранку світло, роса,
Зранку радість бринить.
І життя як краса,
Дівча не йде, а летить


* * *


Зранку дихається легше
На світанку любиться гостріш
На сітанку любиться як вперше
На світанку я люблю дивиться
Як ти спиш

Коханням твоє серце мов сонцем зігрію,
Розвію думки, тих, хто заздрить мені,
Життю подарую найважливішу мрію,
Зізнавшись в коханні я від серця тобі.

Все в тобі, поважатиму, кохаючи, міцно,
Більш не дам сумніватися в вчинках своїх,
Доведу, почуття моє справжнє є, дійсно,
Щоб подумати гірко про мене не встиг.

І, я, не я, і що сталося поки, зовсім не знаю,
Я, чомусь, засмутилась, у останнюю мить,
Щось без тебе на небі сонце майже не сяє
Похмура, якась учорашня небесна блакить.

Я знаю, що життя складне,
Я знаю, що його прожити треба,
Але чомусь, коли живеш,
Не бачиш тих, хто йде до тебе.

Я йду, а ти не помічаєш,
Я говорю, а ти мене не чуєш,
Коли я плачу, ти уваги не звертаєш,
Для тебе навіть не існую я.

Ти живеш своїм життям,
Яке мені вже остогидло!
Не можу бачити тебе таким дитям,
Це ж не ти… набридло!

Для мене мука є любити
Того, хто привик за все,
Навіть за кохання, заплатити.

Що ж мені робити?
Люблю тебе, люблю і все.
Та знай, не буду за...

Ты ушел и меня забыл
У меня вопрос ты любил?
Много времени прошло,но я тебя люблю!
Если хочешь я тебе свою любовь подарю!
Но ты тихо мне говоришь: "Нет!"
Очень сильно я не хотела слышать этот ответ.
Я сижу совсем одна в ночной тиши,
И душой тебе кричу: "Напиши,напиши!"
Но ты меня не слышишь,
Может ты о чом то мыслишь?
Ну уж точно не обо мне...
Не могу я поверить тебе!
Жаль нельзя все назад вернуть,
И эту жестокую судьбу обмануть,
Думая только о тебя заснуть,
И в нашей любви...

Ніяковію... Ось і ти туди ж:
„А скільки заробляєш? Чом так мало?..”
Що тут казать? - Я посміхаюсь лиш.
І відшутковуюсь. Приземленно. Невдало.

Спочатку намагався вести бій:
Ви ж всі читаєте там щось зарозуміле!
Невже ж для вас то лиш до хлібу сіль?!
А власний крок? А висновки? – Несила?!

Кому життя – то лиш війна за скарб,
Той жадібність свою лиш напуває;
У меркантильності палкий азарт,
Та міри в ній, відомо же, немає.

Невже майно – це людяності мір?!
Як зветься...