Остання надія

Ні... Ні... Нічого такого...
Ніяке таке почуття
Тривогу не викливає
І в серці мені не співа.
Ні... Ні... Такою не бути...
Такою як інші – усі...
Як тільки виникне щирість
Так все і буде завжди...
Так... Так... Сама, як тополя,
Що «співи» свої простягла,
Як кажуть, від Сяну до Дону,
І радісно слуха вона.
Як вітер зі сходу манить скарбами,
Як захід і північ леліє словами...
А південь... Ну південь як завжди – все те ж,
Цікавить різністю меж...
І всюди прекрасно... і всюди красиво
Хоч щастя і радість вже там
Та все ж серце тополі
Болить за свій рідний – наш край...
Болить воно... плаче, страждає...
Кривавими слізьми себе умиває.
За тих, хто і знати – не знає
Що насправді ж вона помирає...
Та і сама та тополенька мила
Думає: «Що ж, це неважливо»...
«Справді важливим є те,
Що називають ЛЮДИНА...»
З цими словами схилила
(Добра, Українська ЛЮДИНА)
Свою голову і... «полетіла»...
Полетіла, де справді важлива
Її національна сила...
І не знала тоді країна,
Що померла її остання надія...