Сітра

О Сітро, владчице, силу свою
Зішли й купцеві, й лихварю,
У ніжки твої низенько поклоняться
І вівтарю твоєму блаженно помоляться.
Прибічники твої най величать тебе,
Бо кожному даєш прекрасне ти лице.
Вони ж у віддяку мереживом сірим
Плетуть собі долю без горя і біди.
Чого ж тобі треба від мене, богине,
Най краще відчую гіркого полину.
Не знаю й не хочу я знати тебе,
Знання це смертельне, бо душу уб'є,
Най краще відчую гіркого полину.
До шляху пізнання твоєї науки
Ні разу не простягала руки,
Занадто темна глибочінь
Потрібна в ремеслі твоєму вмінь.
Що ж, провидіння не минути,
Тож мушу я твоєю бути,
Обрала втіленням своїм земним,
Слугою непомітним, виконавцем тамних діл
Та не побачила в мені начало інше - то добро,
Яке обрала добровільно так давно.
Не признаю господаря другого,
Але тут воля моя ні до чого.
Не треба мені шовку дорогого
Ні всіх багатств, ні влади...Ні! Нічого!
Залиш мене, помру, якщо сужити змусиш,
Не помирю в собі добро і зло,
Лиш знищу свою душу.
Боротись у собі за те чи інше
виснажує мене найбільше.
Удень творю, молю, в ночі кляну ж я друзів,
Що ж за життя таке двулике?
Ні, тарпіти це не в дусі.
Царівна Сітро, підступная зміюка-діва,
Я лик згубила свій в твоєму павутинні!
Так, знищити тебе я хочу страсно,
Та схопиш і мене з собою разом.
Ні, не знайдеш серед прихильників невірних,
І з поклику не впаду у обійми,
Я не актор, любов'ю світ будую я,
Театр - не життя, дочка бо Божа я!